— Це таджин, — сказала я.
Жодної відповіді. Я зітхнула й знову нахилилася вперед.
— Таджин, — повторила я, вимовляючи звуки повільно й чітко і, мені здалося, з дещо французьким акцентом.
— Перепрошую? — промовила жінка беж жодного натяку на прохання. Чоловік просто дивився на мене, його погляд можна було описати як «помірно ворожий».
— Хіба ви не пам’ятаєте слóва, яке позначає те, що ви описали як «керамічний горщик з конусоподібною кришкою, який Джудіт (ким би вона не була) додала у свій весільний перелік», що змушує вас, — я кивнула на жінку, — описувати її як «претензійну корову».
Я насолоджувалася рухом свого вказівного пальця, поки говорила це.
Вони мовчали, тому я наважилася продовжити.
— Таджин — традиційний посуд для приготування страв, який винайшли в Північній Африці, — послужливо сказала я, — його роблять з обпеченої глини, оздоблюючи барвистою глазур’ю. А ще це назва рагу, яке готується в цьому посуді.
Рот чоловіка почав розтулятися, а рот жінки змінювати свою форму з дуже тонкої нитки до напруженої лінії. Вона повернулася до чоловіка, і вони зашепотілися, час від часу повертаючись, аби зиркнути на мене.
Більше ніхто нічого не казав, хоча вони витріщалися на мене, коли виходили з крамниці, заплативши за свої покупки. Жодної подяки. Я помахала їм рукою на прощання.
Містер Дюван тепло мені усміхнувся, коли я нарешті дійшла до каси.
— Рівень грубості й цілковите нерозуміння гарних манер завжди засмучує, містере Дюван, — мовила я, хитаючи головою.
— Міс Оліфант, — посміхнувся він з розумінням. — Радий знову вас бачити! Гарно виглядаєте.
Я відчула, як щиро усміхаюсь у відповідь.
— Дуже вам дякую, містере Дюван, я теж рада вас бачити. Чудовий день сьогодні, чи не так?
Він кивнув, усе ще усміхаючись, і просканував мої покупки. Коли він усе зробив, його усмішка трохи зів’яла.
— Ще щось, міс Оліфант?
Пляшки позаду нього мерехтіли, відбиваючи сяйво ламп на стелі — червоні, золотаві й прозорі.
— Так, — промовила я. — Мало не забула.
Я нахилилася до стенда з газетами й взяла примірник «Телеграф» — мені кортіло знову сісти за кросворд.
Повернувшись додому, я увімкнула газову плиту й дістала чашки для чаю. Мені хотілося, щоб вони були з одного набору, але я була впевнена, що Реймонд на це не зважатиме. Я нарізала лимон і виклала печиво сходинками по колу на свою найкрасивішу тарілку, ту, оздоблену квіточками. Я вирішила поки не викладати солоне печиво. Не треба божеволіти.
Через нестачу практики я встигла розв’язати лише половину кросворда, коли пролунав дверний дзвінок, трохи пізніше, ніж я очікувала. Для того щоб утамувати спазми голоду в шлунку, я з’їла трохи печива, тому зараз у колі бракувало кількох сходинок. Дуже погано.
Реймонд тримав в одній руці картонну коробку з ручками, а в другій — величезний випуклий пластиковий пакет. Захеканий, він обережно поклав обидва пакунки в коридорі, не запитуючи про це, і почав скидати куртку, сопучи, ніби морська свинка, яку викинуло на берег. Куріння вбиває.
Він передав мені куртку, і якусь мить я на неї дивилася, перш ніж збагнула, що мені треба її повісити. Я не мала для неї відповідного місця, тому згорнула її якомога охайніше й поклала в куті коридору. Реймонд чомусь мав незадоволений вигляд, хоча куртка не була дорогою.
Я провела його у вітальню і запропонувала чай. Він здавався доволі збудженим.
— Мабуть, пізніше. Спершу я хочу розповісти тобі про сюрприз, Елеанор, — сказав він.
Я сіла.
— Розповідай, — промовила я, підбадьорюючи себе. Мій досвід сюрпризів обмежений і не дуже позитивний.
Він захопив коробку до вітальні й поставив її на підлогу.
— Зараз, зараз я все зроблю. Моя мама буде щасливою. Я просто подумав… ну…
Він обережно відкрив кришку, а я мимохіть відсунулася назад.
— Годі тобі, люба, — сказав він м’яким, муркотливим голосом, якого я ніколи не чула раніше. — Не бійся…
Він запхав руку в коробку та дістав звідти найгладкішу кішку, яку я будь-коли бачила. Теоретично вона мала бути вугільно-чорною, навіть її носик і вушка, але щільне хутро мало пропалини. Реймонд притискав кішку до грудей, шепочучи ніжності на вушко. Ця істота була геть не в захваті.
— То що скажеш? — запитав він.
Я поглянула в зелені котячі очі, а кішка — на мене. Я підійшла ближче, і Реймонд спробував передати її мені. Він трохи незграбно передавав тваринку, намагаючись перемістити її тушку зі своїх рук у мої, і зрештою справу було зроблено. Я тримала кішку, ніби дитину, пригортаючи її до грудей, і чула, ні, відчувала її глибоке, мелодійне муркотіння. А ще це її тепло! Я сховала обличчя в тому, що залишилося від її хутра, і відчула, як вона повернула до мене свою голову, коли обережно принюхалася до мого чола.