Водій не допоміг мені занести речі у квартиру, тому мені довелося кілька разів підніматися та спускатися, і я спітніла, поки занесла все. На всю поїздку я витратила дві години, від початку й до кінця. Глен все ще спала на ковдрі.
Цілий день я займалася хатніми справами. А Глен була мені хорошою компанією: тиха, стримана, практично весь час спала. Того вечора я сиділа за чашкою чаю та слухала виставу по радіо, коли раптом вона стрибнула мені на коліна й затупала по моїх стегнах, оголивши кігті. Це було трохи не зручно, але так вона показувала свою доброту. Покрутившись кілька хвилин, вона обережно вмостилася на моїх колінах і заснула. Двадцять хвилин по тому мені захотілося у вбиральню, до того ж кицька була далеко не стрункою та привалилася на мій сечовий міхур. Я спробувала злегка посунути її на один бік, але вона запручалася. Я спробувала знову. З третьої спроби вона повільно встала на лапи, вигнула спину, а потім осудливо зітхнула, перш ніж зіскочити на підлогу і перевальцем піти до свого нового ліжка. Як тільки вона вмостилася, то почала пильно спостерігати за мною, хоча я тим часом кілька разів виходила з кімнати. Мене це не обходило. Я мала справу зі значно, значно гіршими речами, ніж роздратована кицька.
Реймонд знову зайшов у гості за кілька днів, щоб подивитися, як облаштувалася Глен. Я запросила його та його маму, адже він зауважив, що вона хотіла побачитись, до того ж, як любителька котів, вона була б рада зустрічі з Глен. У будь-якому разі в мене ще залишилося чимало печива від його попереднього візиту, тому для мене в цьому не було жодних проблем.
Вони приїхали в чорному таксі, яке дуже сподобалося місіс Гіббонс.
— Елеанор, водій був дуже милим, правда ж, Реймонде? — запитала вона. Реймонд кивнув, і мені здалося, я помітила натяк, крихітний натяк на втому, ніби це не вперше вона порушила цю тему за час короткої подорожі з південної частини міста в західну. — Ніколи не зустрічала такого милого водія, він допоміг мені сісти і вийти з таксі, притримав дверцята, поки я сідала…
— Так, мамо, — промовив Реймонд, заштовхуючи її ходунки в куток вітальні, поки вона сідала на диван.
Глен, як справжня бунтарка, одразу ж пішла спати на моє ліжко, тому все, що було від неї видно, — це ледь помітний клубок, який похропував під ковдрою. Місіс Гіббонс мала розчарований вигляд, але я дала їй подивитися фото на телефоні, а сама пішла заварювати чай. Реймонд вийшов до мене в кухню й притулився до стіни, спостерігаючи, як я наливаю чай. Він підсунув до мене пакет з ручками.
— Я приніс дещо, — сказав він. Я зазирнула всередину й побачила білу картонну коробку з пекарні, перев’язану стрічкою. А ще крихітну баночку «гурманського» котячого корму.
— Дуже мило з твого боку! — зраділа я.
— Я не знав, що ти любиш, але мені не хотілося приходити з порожніми руками… — сказав Реймонд, заливаючись рум’янцем. — Тому подумав… ти схожа на людину, якій подобаються гарні речі, — сказав він, дивлячись на мене. — Ти заслуговуєш на щось хороше, — впевнено мовив він.
Це було дивно. Мушу зізнатися, на якусь мить я втратила дар мови. Я дійсно заслуговувала на щось хороше?
— Знаєш, Реймонде, це кумедно, — промовила я. — Виховання матусі часто збивало нас з пантелику. Іноді вона давала нам щось хороше, іноді… ні. Тобто одного тижня ми занурювали перепелині яйця в мелене насіння селери з сіллю та витягали устриці з мушель, а іншого мало не вмирали з голоду, бо вона не давала нам ані їсти, ані пити, — сказала я.
Його очі розширилися.
— З нею завжди все було на межі, — сказала я, киваючи собі. — Я звикла до такого нормального стану речей. Ну, знаєш, триразове харчування, звичайні речі — томатний суп, картопляне пюре, кукурудзяні пластівці…