У статті не було написано про те, чим зараз займався Джонні Ломонд. Але це не мало жодного значення. Я згорнула газету — пізніше я зможу застелити нею лоток Глен.
@johnnieLrocks 7 г
Величезні вітання хлопцям — чудові новини, ви справді на це заслуговуєте. Безмежно радий за них. #usa #bigtime
(лайків немає)
@johnnieLrocks 44 хв
Трясця! До біса усе!
(видалено пізніше)
33
На черговому сеансі Марія, здавалося, була в доброму гуморі і я теж почувалася непогано. Але, коли вона знову заговорила про минуле, у мозку ввімкнувся сигнал тривоги.
— Ми не згадували про пожежу. Тому, якщо ти не проти… поговорімо про це.
Я обережно кивнула.
— Добре, Елеанор. Будь ласка, заплющ очі. Іноді речі краще пригадувати в такий спосіб. Зроби глибокий вдих, а потім видих. Чудово. І ще раз… добре. Тепер я хочу, щоб ти подумки повернулася в той час. Ти вдома, за день до пожежі. Що ти пам’ятаєш? Бодай щось? Не поспішай…
До цього я почувалася такою безтурботною та вільною, зосередженою на собі, що не мала нагоди підготуватися. Заплющивши очі й зробивши черговий видих за командою Марії, я занепокоєно збагнула, що мої думки метушливо заповнили ввесь простір, перш ніж я встигла їх блокувати і навіть збагнути, що мій мозок відключився, відкриваючи доступ до найпотаємніших спогадів, які не мусили зринати. Я відчула важкість у тілі, на відміну від мого розуму, який плавав, ніби повітряна кулька, поза межами моєї досяжності. Однак, коли це сталося, я незворушно прийняла цей факт. У переданні контролю була якась втіха.
— Матуся. Вона розлючена. Матуся спала, але ми знову її розбудили. Матуся від нас утомилася.
Сльози заструмували по моїх щоках, коли я вимовляла ці слова, однак я не почувалася засмученою. Так, ніби я переповідала фільм.
— Дуже добре, Елеанор, ти чудово тримаєшся, — сказала Марія. — Розкажи мені більше про матусю.
— Не хочу, — ледь чутно промовила я.
— Елеанор, у тебе добре виходить. Спробуй не спинятися. То як щодо матусі?
Я довго мовчала, дозволяючи думкам пересуватися в будинку, дозволяючи спогадам зринати назовні, наче птахам, яких випустили з клітки. Зрештою я прошепотіла. Два слова:
— Де Маріанна?
34
Неділя. Я мала вийти з дому о дванадцятій, щоб пообідати з Реймондом. Глен дрімала в новому ліжку, і я зробила кілька фото. На останньому знімку вона затуляла лапкою очі, ніби ховаючись від світла. Я опустилась навколішки поряд і притулилася обличчям до її хутра. Смикнувшись, вона замуркотіла голосніше. Я поцілувала її в голову.
— Побачимось пізніше, Глен, — сказала я. — Я не затримаюсь надовго.
Мій неминучий вихід, здавалося, її не обходив.
Приготувавшись виходити, я прочинила двері якомога тихіше й навшпиньки скралася у вітальню, щоб перевірити, чи кішка ще спить. Я помітила її на велетенській миші, напханій котячою м’ятою, вони обоє витріщалися на мене, блискучі очі іграшки дивилися чітко вперед. Кішка, поклавши передні лапки на плечі миші, ліниво перебирала ними, водночас жваво звиваючись. Я залишила їх сам на сам.
З часу останнього сеансу я постійно думала про Маріанну. Маріанна, Маріанна, Маріанна, я знову й знову прокручувала це ім’я в голові, ніби монетку між пальцями. Психотерапевт попросила, щоб я підготувалася до розмови про неї. Я не була впевнена, як почуватимусь після цього. Невже знання завжди краще за незнання? Треба це обговорити.
Реймонд, якого не турбували філософські питання, уже сидів у пабі «Темний пес», читаючи газету й попиваючи пиво.
— Вибач за спізнення, — мовила я.
Його обличчя було більш блідим, ніж зазвичай, а коли він підвівся, щоб обійняти мене, окрім звичного сигаретного смороду, я відчула запах старого й свіжого пива.
— Привіт, — хрипко мовив він.
— Як ти? — запитала я, бо виглядав він не дуже добре.
— Чесно кажучи, — тяжко зітхнув він, — я хотів написати тобі й відмінити зустріч. Трохи перебрав минулого вечора.
— Був з Лаурою на побаченні?
Він ошелешено поглянув на мене й недовірливо запитав:
— Як ти дізналася?
Я пригадала, як Біллі робив в офісі, і постукала вказівним пальцем по кінчику свого носа.