— Гадаю, у тобі є щось чаклунське, Елеанор, — засміявся він.
Я знизала плечима. Тепер на доказ цього в мене навіть була чорна кішка.
— Я недавно зустріла Лауру на вулиці, — пояснила я. — Вона сказала, що ви побачитесь.
Він зробив великий ковток.
— Так. Вона кілька разів мені телефонувала, запитувала, чи не хочу я зустрітися. Минулого вечора ми пішли дивитися кіно, а потім трохи випили.
— Звучить непогано, — сказала я. — То ви тепер зустрічаєтесь?
Він махнув офіціанту, щоб той приніс ще пива.
— Лаура дуже мила дівчина, — зауважив він, — але не думаю, що колись знову її побачу.
Офіціант приніс Реймонду пиво та меню, а я замовила Dandelion and Burdock — пиво з кульбаби та лопуха. Дивно, зважаючи на те, що це модний бар у центрі міста, такого в них не було, тому мені довелося замовити «Доктор Пеппер».
— Чому ні? — запитала я. — Лаура дуже ефектна.
Реймонд зітхнув.
— Усе трохи складніше, Елеанор. Мені здається, вона, мабуть, трохи… трохи вимоглива для мене, якщо ти розумієш.
— Насправді не дуже.
— Чесно кажучи, вона не мій тип. — Він голосно сьорбнув. — Тобто зовнішній вигляд, звісно, важливий, але також потрібні втіха й насолода від компанії одне одного. Чи не так? У нас з Лаурою мало спільного.
Я знизала плечима, не знаючи, як краще відповісти. Навряд чи я мала в цьому досвід.
Якусь мить ми мовчали. Він здавався дуже блідим і стурбованим. Класичні симптоми похмілля. На щастя, я ніколи не страждала від чогось подібного, адже мені пощастило мати залізне здоров’я.
Я замовила омлет, який готував Арнольд Беннет, а Реймонд обрав повний сніданок з додатковою порцією грінок.
— Учора ввечері перебрав віскі вдома з Дезі, — пояснив він. — Сніданок має допомогти.
— Реймонде, не звикай до випивки, — сумно сказала я. — Ти ж не хочеш, щоб з тобою сталося те, що зі мною?
Реймонд узяв мене за руку.
— Ти добре з цим впоралася, Елеанор.
Нам принесли їжу, я намагалася не дивитися, як Реймонд снідає. Це завжди вкрай неприємне видовище. Цікаво, як там Глен. От якби наступного разу можна було взяти її з собою і вона сиділа на високому стільці за нашим столиком. Я не мала нічого проти цього, але обмежені котоненависники могли поскаржитися.
— Дивись, Реймонде! — я підсунула свій телефон до його обличчя.
Він глянув перші чотири знімки.
— Дуже мило, Елеанор. Здається, кішці в тебе добре.
— Продовжуй гортати, — підбадьорила я. Він неуважно прокрутив ще кілька знімків, вочевидь втрачаючи інтерес. Це ніби метати перли перед свинями.
Чекаючи на каву, ми розмовляли про різні дрібниці. Коли каву нарешті принесли, у нашій розмові настала перерва, а потім Реймонд розсипав цукор на стіл. Він почав згрібати крупинки вказівним пальцем, беззвучно бурмочучи, він завжди так робив, коли відчував тривогу. У нього були покусані кутикули і не дуже чисті нігті — іноді цей чоловік дратував.
— Елеанор, — сказав він, — слухай, мушу тобі дещо сказати, але пообіцяй, що не сердитимешся.
Я відсунула каву й зачекала, коли він продовжить.
— Я пошукав деяку інформацію про твою маму, про те, що тоді сталося…
Я поглянула на крупинки цукру. Як кожна з них може бути водночас такою крихітною і такою бездоганно загостреною?
— Елеанор? Не впевнений, що я знайшов потрібну інформацію, але я ґуґлив «підпал» і рік, коли це сталося, а ще Лондон, і знайшов кілька газетних статей, які б ти, мабуть, захотіла переглянути. Якщо не хочеш, ми не будемо цього робити. Я просто хотів знати, раптом ти… ну, раптом ти передумала.
На мить я подумки перенеслась у щасливе місце, рожево-біле м’яке місце з маленькими блакитними пташками й дзюркотливими струмочками, а тепер ще з напівлисою муркотливою кішкою.
— Де, ти кажеш, зараз твоя мама? — запитав він дуже обережно.
— Не знаю, — пробурмотіла я. — Це вона зв’язується зі мною. Завжди.
Я спробувала зрозуміти вираз його обличчя. Іноді мені важко розуміти думки інших людей. Зашифрований кросворд значно, значно простіше розв’язати. Якби мені довелося вгадати, що написано на його обличчі, я б сказала, що то була суміш смутку, жалю й страху. Загалом нічого хорошого. Але основними почуттями були доброта і лагідність. Він сумував і боявся за мене, але він не хотів мене кривдити, анітрохи. Тому я заспокоїлась.
— Слухай, ми більше не будемо порушувати цю тему. Добре? Я просто хотів сказати, якщо ти раптом щось пригадаєш… під час сеансу в психолога чи будь-де… я можу дати тобі деякі відповіді. Але якщо вони потрібні, — швидко додав він.