Поступово я звикла розмовляти про своє дитинство, після того як старанно обходила цю тему впродовж кращої частини з моїх тридцяти років. Щоправда, кожного разу, коли розмова заходила про Маріанну, я намагалася її уникати. Перед кожним сеансом я казала собі, що це буде найкращий час, щоб поговорити про неї, але тоді, коли наставала ця мить, я просто не могла цього зробити. Звісно, сьогодні Марія Темпл знову запитала про Маріанну і, коли я захитала головою, запропонувала поговорити про дитинство як про два окремі періоди: до і після пожежі, а потім перейти до розмови про Маріанну. Я сказала, що це могло б допомогти. Однак згадувати ті часи було дуже й дуже боляче.
— Отже, який твій найприємніший спогад до пожежі? — запитала вона.
Я замислилась на кілька хвилин.
— Я пригадую якісь уривки, усього потроху, але жодного конкретного випадку, — відповіла я. — Ні, заждіть. Пікнік, у школі. Це був кінець семестру, чи щось таке — хай там як, ми грілися на сонечку.
Звісно, це було не багато, і вже точно не можна було назвати повноцінним спогадом.
— Як думаєш, що сталося в той день, що змусило тебе почуватися такою щасливою? — лагідно запитала вона.
— Я почувалася… у безпеці, — відповіла я. — І я знала, що Маріанна також у безпеці.
Так і було. Маріанна — не напружуйся надто сильно — отже, того дня Маріанна була зі своїм класом. Ми мали з собою запакований обід — бутерброди з сиром і яблуко. Сонячне світло, пікнік. Ми з Маріанною поверталися після школи додому, як завжди, ідучи якомога повільніше, і розповідали одна одній про наш день. Прогулянка додому була недовгою. Вона ніколи не була занадто довгою. Маріанна була кумедною, талановито робила пародії. Боляче згадувати, як часто вона змушувала мене сміятися.
Школа стала своєрідним притулком. Учителі запитували, звідки в мене порізи та синці, а потім відправляли до медсестри обробити рани.
Шкільна медсестра обережно розчісувала волосся, дуже обережно, а ще казала, що можна залишити резинку собі, тому що я була хорошою дівчинкою. Шкільні обіди. У школі я могла розслабитись, знаючи, що Маріанна була в дитячій кімнаті, у безпеці й теплі. У найменших були власні гачки, щоб вішати на них речі. Вона любила вішати туди своє пальто.
Невдовзі після пікніку матуся дізналася, що місіс Роуз розпитувала про мої синці. І ми почали навчатися вдома, з ранку до вечора щодня — більше жодних втеч з дев’ятої до четвертої з понеділка по п’ятницю. Дедалі гірше й гірше, швидше й швидше, усе гарячіше, а потім сталася пожежа. Я звинувачувала в цьому себе, як завжди, це була моя дурна помилка, дурна Елеанор, а найгірше те, що я втягнула в це Маріанну. Вона не зробила нічого поганого. Вона ніколи не робила нічого поганого.
Марія Темпл підсунула до мене хустинки, і я витерла сльози зі щік.
— Розповідаючи про своє життя, — спокійно сказала вона, — ти часто згадуєш Маріанну.
Я була готова вимовити це вголос:
— Вона моя сестра.
Якусь мить ми сиділи мовчки, і я дозволила словам набрати форми. Ось вона — Маріанна. Моя маленька сестричка. Частинка, якої мені так бракує, моя подруга, якої немає поряд. Тепер сльози потоками стікали по моїх щоках, Марія дозволила мені заливатися сльозами, доки я не була готова заговорити знову.
— Я не хочу говорити про те, що з нею сталося, — сказала я. — Я не готова!
— Не хвилюйся, Елеанор, — дуже спокійно заговорила Марія. — Ми будемо просуватися щоразу на один крок вперед. Визнати те, що Маріанна твоя сестра, — це вже велика справа. З часом ми дійдемо і до решти.
— Якби ж я могла розповісти про неї зараз, — розлютилась я на себе. — Але не можу.
— Звісно, Елеанор, — спокійно промовила вона і після паузи додала: — Як гадаєш, це тому, що ти не можеш пригадати, що сталося з Маріанною? Чи тому, що ти не хочеш цього робити?
Її голос був дуже лагідним.
— Не хочу, — вимовила я повільно й дуже тихо. Я вперлася ліктями в коліна та схилила голову на руки.
— Будь доброю до себе, Елеанор, — сказала Марія, — у тебе все дуже добре виходить.
Я мало не засміялася. Безперечно, я не відчувала, що в мене добре виходить.
До і після пожежі. У тому полум’ї я загубила щось вкрай важливе — Маріанну.
— Що мені робити? — раптово вигукнула я в розпачі. — Щоб рухатись вперед, щоб мені покращало, щоб я почала жити. Як мені все налагодити? Як мені полагодити себе?
Психотерапевт поклала ручку на стіл і заговорила, впевнено, але обережно:
— Ти вже це робиш, Елеанор. Ти значно хоробріша та міцніша, ніж тобі здається. Тому продовжуй у тому ж темпі.