Я збиралася вийти на сцену та вимовити свої слова. Проте я не грала роль. Насправді я погана актриса, від природи нездатна вдавати чи копіювати. Можна з упевненістю сказати, що ім’я Елеанор Оліфант ніколи не з’явиться на афішах, та я ніколи цього і не прагнула. Мені краще на задньому плані, наодинці з собою. Я занадто довго виконувала інструкції матусі.
Розмови про Маріанну викликали в мене стільки страждань, що я відчайдушно намагалася зібрати до купи всю свою мужність і спрямувати пам’ять у місця, куди мені не хотілося повертатися. Ми домовилися не поспішати, сподіваючись на те, що вона з’явиться сама, коли ми будемо говорити про моє дитинство. Я погодилася на ці умови. Минулого вечора, коли ми з Глен слухали радіо, правдиві спогади непрохано зринули в моїх думках. Це був звичайнісінький вечір, жодного пафосу, жодної драми. Тільки правда. Сьогодні я збираюся вимовити її вголос тут, у цій кімнаті, Марії. Але спершу треба зробити вступ. Я просто не могла випалити все з порогу. Я вирішила дозволити Марії допомогти мені підійти до цієї теми.
Також сьогодні в кімнаті не було відчутно присутності матусі. Важко повірити, що я це роблю, але так і є. Небо не впало, матуся не з’являлася, як той демон, лише від згадки про неї. Ми з Марією на диво спокійно поговорили про неї.
— Матуся — погана людина, — сказала я. — Дуже погана. Я це знаю, я завжди це знала. І от цікаво… як гадаєте, я теж можу бути поганою? Діти успадковують від своїх батьків усілякі речі, чи не так? Приміром, варикоз чи серцеві захворювання. А чи можна успадкувати «поганість»?
Марія сперлася на спинку свого крісла, крутячи в руках шарф.
— Дуже цікаве запитання, Елеанор. Приклади, які ти навела, — це фізичні стани. Хоча говориш ти трохи про інше — про особистість, сукупність варіантів поведінки. Гадаєш, що ці риси поведінки можна успадкувати?
— Не знаю, — відповіла я, замислившись, а тоді додала: — Дуже сподіваюся на те, що це неможливо.
На мить ми замовкли, а тоді я продовжила:
— Люди говорять про природу та виховання. Я знаю, що не успадкувала її особисті якості. Тобто я… мені здається, що іноді зі мною складно. Але я не… я не така, як вона. Не знаю, чи змогла б змиритися з собою, якби думала, що я на неї подібна.
Марія Темпл скинула брови.
— Це дуже сильні слова, Елеанор. Чому ти так кажеш?
— Я б не витримала думки про те, що зможу колись по-справжньому захотіти завдати комусь болю. Скористатися слабшими, меншими людьми. Кинути їх напризволяще, щоб… щоб…
Я зламалася. Було дуже, дуже складно вимовляти це вголос. Боляче, насправді це завдає справжнього фізичного болю, а також глибшого — екзистенційного болю. «Заради бога, екзистенційний біль, Елеанор! — сказала я собі. — Опануй себе».
— Але ж ти не така, як твоя мама, Елеанор, — обережно заговорила Марія. — Ти зовсім інша людина, незалежна особистість, ти здатна робити власний вибір. — Вона обнадійливо усміхнулася. — Крім того, ти молода жінка, одного дня ти зможеш створити власну сім’ю і стати зовсім іншою мамою. Що ти думаєш з цього приводу?
Це було легке запитання.
— У мене ніколи не буде дітей, — сказала я, спокійно та виважено. Марія дала зрозуміти, що мені треба пояснити свою думку. — Це ж очевидно. Я хочу сказати, якщо припустімо, мені пощастить уникнути всіх цих штук, пов’язаних з матусею. Навіть якщо мене це не зачепить, її риси можуть передаватися через покоління. Або… що, як сам акт народження проявляє в людині ці риси? Воно може жити в мені весь цей час, вичікувати…
Вона поглянула на мене серйозно:
— Елеанор, за ці роки я працювала з кількома клієнтами, що мали подібні переживання. Цілком нормально, що ти так почуваєшся. Однак не забувай, ми обговорюємо те, чим ти відрізняєшся від своєї мами, те, як ти робиш інший вибір…
— Але матуся залишається в моєму житті, хоча спливло стільки часу. Це мене непокоїть. Вона погано впливає на мене, дуже погано впливає.
Марія відірвала погляд від записника.
— Хочеш сказати, що ти досі з нею спілкуєшся? — запитала вона, відірвавши ручку від аркуша і тримаючи її в повітрі.
— Так, — сказала я, стиснула пальці й зробила глибокий вдих. — Але я думала про те, що настав час це припинити. Я хочу це припинити. Мені треба це зробити.
Вона поглянула на мене з таким серйозним виразом, який я ніколи ще не бачила на її обличчі.
— Елеанор, я не можу казати тобі, що саме робити. Проте скажу тобі ось що: мені здається, це дуже слушна думка. Але це має бути твоє рішення. Ти завжди обираєш, що робити, — сказала вона надміру спокійно і навіть відсторонено. Скидалося на те, що вона загралася у нейтральність. Цікаво чому.