— Це може бути як правда, так і ні, матусю, — тихо мовила я. Яка відвага, не знаю, звідки взялася в мене ця мужність. Кров шалено пульсувала в моєму тілі, а руки нестерпно трусилися.
Оскільки я мовчала, вона сказала:
— Гаразд, тоді будемо на зв’язку. Займайся своїм маленьким проектом, а я зателефоную в цей самий час наступного тижня. Домовились? Мені час бігти! Бувай!
І лише коли вона від’єдналася, я помітила, що плачу.
5
Нарешті п’ятниця. Коли я прийшла в офіс, мої колеги вже скупчилися біля чайника, обговорюючи мильні опери. Вони не звертали на мене уваги, я вже давно кинула всі спроби розпочати з ними розмову. Я повісила темно-синю шкіряну куртку на спинку стільця й увімкнула комп’ютер. Уночі я погано спала, бо трохи непокоїлася після розмови з матусею. Перш ніж взятися до роботи, я вирішила заварити чаю, щоб трохи збадьоритися. У мене є власна кружка і ложка, які я з гігієнічних причин тримаю в шухляді свого столу. Колеги вважають це дивним, принаймні так мене змушує думати їхня реакція, а вони залюбки п’ють з брудного посуду, недбало вимитого чиїмись руками. Бридко й думати про те, щоб занурити в гарячий напій ложку, яку годину тому облизував і смоктав якийсь незнайомець. Бруд.
Я стала біля раковини, чекаючи, доки закипить чайник, намагаючись не слухати їхніх розмов. Я ще раз промила свій заварник у гарячій воді лише для того, аби переконатися, що він чистий, і поринула в приємні думки, думки про нього. Цікаво, чим він зараз займається? Можливо, пише пісню? Чи іще спить? Цікаво, як виглядає його вродливе обличчя в мить пробудження?
Кнопка чайника клацає, і я наливаю трохи води в заварник, а тоді кладу кілька ложок чаю дарджилінг першого збирання, мої думки сфокусовані на гіпотетичній вроді мого заспаного музиканта. Дитячий сміх моїх колег почав вдиратися в мої думки, і я припустила, що це має стосунок до мого напою. Не скуштувавши нічого кращого, вони охоче занурюють у чашку пакетик неякісного чаю, заливають окропом, а тоді розводять і так слабенький аромат холодним молоком. Проте дивною вважають мене. Але якщо ви маєте намір випити чашку чаю, чому б не зробити все можливе, щоб отримати максимальне задоволення?
Вони продовжують хихотіти, і Джейні починає щось мугикати. Далі марно ховатися, вони вголос сміються. Джейні припинила мугикати і заспівала. Я не могла розпізнати ані мелодії, ані слів. Вона зупинилась від нападу сміху, та й досі дивно задкувала.
— Доброго ранку, Майкле Джексон, — звернувся до мене Біллі. — Де твоя біла рукавичка?
То ось що їх так насмішило. Неймовірно.
— Це від екземи, — пояснила я, повільно й терпляче вимовляючи слова, ніби тлумачила елементарні речі малим дітям. — У середу ввечері вона загострилась і шкіра на правій руці почервоніла. Я вдягла цю бавовняну рукавичку, щоб інфекція не поширилася.
Сміх миттю затих, зависла тривала пауза. Вони мовчки дивилися одне на одного, нагадуючи мені жуйних тварин, які пасуться в полі.
Я нечасто спілкувалася з колегами в такій неформальній, товариській обстановці, щоб зупинитися й вирішити, чи варто показувати себе з кращого боку. Бернадетта мала зв’язок з об’єктом мого захоплення. Безперечно, аби зібрати корисну додаткову інформацію про нього, мені знадобляться кілька вдалих моментів. Я не думала, що зможу сформувати тривалу взаємодію з нею — у неї був напрочуд гучний і різкий голос, і сміялася вона, ніби мавпа-ревун, — але, певна річ, це вартувало кількох хвилин мого часу. Я розмішувала чай за годинниковою стрілкою й подумки готувалася до першого етапу моїх маневрів.
— Тобі сподобалася решта того концерту, Біллі? — запитала я. Він здивовано поглянув на мене і відповів тільки після паузи.
— Так, було непогано, — відказав він. Чіткіше, ніж будь-коли. Це буде складне завдання.
— А інші вокалісти були такими ж, як… — я замовкла і вдала, ніби пригадую: — …як Джонні Ломонд?