Коли закінчилося похмуре обдаровування на заручини, я застебнула шкіряну куртку та вимкнула комп’ютер, втішаючи себе думкою про те, що скоро я увімкну ноутбук удома. Можливо, у Мережі я знайду корисні відомості про його шкільні роки, зважаючи на крихти нової інформації, яку я нещодавно витягнула з Бернадетти. Було б чудово, якби вдалося знайти знімок із класом! Цікаво, який він був у юності, завжди був таким красунчиком чи перетворився на казкового метелика згодом? Закладаюся, що він такий від народження. Можливо, я відкопаю перелік нагород, які він здобув! Це напевно буде музика, можливо, англійська — зрештою, він пише такі дивовижні тексти. Так чи інакше, я вважала його переможцем.
Я намагалася спланувати вихід із офісу так, щоб ні з ким не спілкуватися дорогою. Люди завжди ставлять напрочуд багато запитань: «Які плани на вечір?», «Які плани на вихідні?», «Уже вирішила, куди поїдеш на свята?» Я й гадки не маю, чому людей так цікавить мій графік. Я ідеально розрахувала час і вже досягла порогу, тримаючи сумочку в руках, аж раптом збагнула, що хтось відчинив двері й притримав їх для мене. Я обернулася.
— Усе гаразд, Елеанор? — запитав чоловік, терпляче усміхаючись, поки я намагалася дістати рукавички з рукава. Хоч за цієї температури вони геть непотрібні, я брала їх із собою на випадок непередбачуваних змін погоди о цій порі року.
— Так, — відповіла я, не забуваючи про манери, і пробурмотіла: — Дякую, Реймонде.
— Не зважай.
Ми прямували в одному напрямку, і це мене дуже дратувало.
— Куди йдеш? — запитав він.
Я неуважно кивнула в напрямку пагорба.
— Я також, — сказав він.
Я нахилилася і вдала, ніби застібаю липучку на взутті. Я намагалася робити це якомога повільніше, сподіваючись, що він зрозуміє натяк. Зрештою, коли я випросталася, він досі стояв поряд з опущеними руками. Я помітила, що він одягнений у напівпальто. Напівпальто! Хіба це не одяг для дітей чи ведмедиків? Ми почали разом спускатися з пагорба, і він дістав пачку цигарок, пропонуючи мені одну. Я відсунула пачку.
— Це огидно, — сказала я.
Але, незважаючи на це, він підпалив цигарку.
— Вибач, — пробурмотів він. — Огидна звичка, я знаю.
— Так і є, — наголосила я. — Так ти помреш значно раніше відведеного тобі терміну, можливо, від раку чи серцевого захворювання. Звісно, якийсь час ти не помічатимеш впливу на серце чи легені, але неодмінно зауважиш зміни в ротовій порожнині — у тебе розвинеться захворювання ясен, почнуть випадати зуби, а ще в тебе вже зараз властивий курцям тьмяний колір шкіри й передчасні зморшки. Ти ж знаєш, що хімічний склад сигарет включає ціанід та аміак? Невже ти справді хочеш добровільно ковтати ці токсичні речовини?
— Як для людини, котра не палить, ти знаєш надто багато про цигарки, — сказав він, видихаючи шкідливу хмару канцерогенів крізь тонкі губи.
— Колись я замислювалася над тим, щоб почати курити, — зізналась я, — але ретельно дослідила це питання й зрозуміла, що куріння є недоцільним і шкідливим. Крім того, воно ще й непривабливе з фінансової точки зору, — відповіла я.
— Еге ж, — кивнув він, — на цигарки витрачається сила-силенна грошей. — На мить запала тиша, а тоді він запитав: — Куди тобі, Елеанор?
Я обмірковувала, як краще відповісти на це запитання. Я поспішала додому на захопливе рандеву. Ця вельми незвична подія — зустріч з відвідувачем у моєму домі — означала, що мені час завершувати цю нудну, незаплановану взаємодію. Тому мені треба обрати будь-який маршрут, яким би не пішов Реймонд. Але який? Ми якраз проминали приймальню ортопеда, і мені спала на думку геніальна ідея.
— У мене запланована зустріч он там, — сказала я, вказуючи на вивіску ортопеда. Він поглянув на мене. — Мозолі, — імпровізувала я.
Він поглянув на моє взуття.
— Шкода це чути, Елеанор, — мовив він. — У моєї мами щось подібне, вона має серйозні проблеми з ногами.
Чекаючи, доки на перехресті спалахне зелений, він нарешті замовк. Я спостерігала за старим, що шкандибав, похитуючись, на протилежному боці вулиці. Невеликий на зріст, кремезний, він привернув мою увагу помідорним кольором свого светра, який вибивався з типових для пенсіонерів сірих та пастельних відтінків. Ніби у сповільненій зйомці, старий почав похитуватися, невпевнено перебираючи ногами, він розгойдувався з напханими сумками, від чого нагадував живий маятник.