— Напився серед білого дня, — ледь чутно мовила я, більше собі, ніж Реймонду.
Він відкрив рота, аби відповісти, аж раптом старий нарешті гепнувся навзнаки і закляк. Вміст його сумки вивалився на землю, і я помітила, що він купив карамельні батончики та величезну упаковку сосисок.
— Чорт, — сказав Реймонд, нестримно натискаючи кнопку світлофора.
— Не звертай уваги, — мовила я, — він нетверезий. З ним усе буде добре.
Реймонд витріщився на мене.
— Він крихкий старий чоловік, Елеанор. І добряче торохнувся головою об хідник, — сказав він.
Я почувалася ніяково. Навіть п’яниці заслуговують на допомогу, мені так здається, хоча їм варто напиватися вдома, як це роблю я, тоді вони б не завдавали іншим жодних проблем. Хоча не всі такі розумні й виважені, як я.
Нарешті загорілося зелене, і Реймонд побіг через дорогу, кинувши цигарку в канаву. «Не обов’язково кидати сміття на вулиці», — подумала я, повільно плетучись слідом. Коли я перейшла на інший бік вулиці, Реймонд уже упав навколішки біля старого, намацуючи пульс на його шиї. Він голосно та повільно молов якісь дурниці на кшталт: «Агов, чоловіче, як справи?» і «Ви чуєте мене, містере?» Старий не відповідав. Я нахилилася над ним і набрала повітря.
— Насправді він не п’яний, — сказала я. — Ти б відчув, якби він напився до такого стану, щоб упасти й знепритомніти.
Реймонд почав розстібати верхні ґудзики на сорочці старого.
— Викликай «швидку», Елеанор, — тихо промовив він.
— У мене немає мобільного, — відповіла я, — хоча я визнаю їх ефективність.
Реймонд запхав руку в кишеню свого пальта і дістав свій телефон.
— Хутчіш, — попросив він, — старий уже холоне.
Я почала набирати 999, аж раптом спогади боляче врізалися в мою свідомість. Я збагнула, що не можу зробити цього знову, я просто не можу спокійно слухати голос, котрий говорить: «Якою послугою хочете скористатися, абоненте?», і далі гудки. Я торкнулася своїх шрамів, а тоді віддала телефон Реймонду.
— Зроби це ти, — запропонувала я. — Я побуду з цим чоловіком.
Реймонд тихо вилаявся і піднявся.
— Продовжуй говорити до нього і в жодному разі не воруши його.
Я зняла куртку і вкрила нею чоловіка.
— Привіт, — почала я, — мене звати Елеанор Оліфант. — Реймонд сказав, щоб я говорила з чоловіком. — Який милий светр, — продовжувала я. — Нечасто побачиш кольорові вовняні речі. На вашу думку, він яскраво-червоний? Чи, краще сказати, гранатово-червоний? Мені так більше подобається. Але я б такий відтінок не одягнула. Проте, незважаючи ні на що, мені здається, що вам він дуже пасує. Сиве волосся і червоний одяг — ніби Дід Мороз. Цей светр був подарунком? Виглядає ніби подарунок, дуже м’який і дорогий. Це занадто хороша річ, щоб купувати її для себе самостійно. Хоча, можливо, ви купуєте хороші речі для себе — деякі люди так роблять, я це знаю напевно. Деякі люди тільки й займаються тим, що беруть для себе все найкраще. Майте на увазі, поглянувши на решту вашого одягу та вміст сумки, мені здалося, що ви навряд чи належите до людей такого типу.
Я зібралася з силами та зробила три глибокі вдихи, а тоді повільно, дуже повільно поклала свою руку на його. Я обережно тримала її так довго, скільки могла це витримати.
— Містер Гіббонс викликає «швидку», — сказала я, — тому не турбуйтеся, вам не доведеться довго лежати посеред вулиці. Не хвилюйтеся, у цій країні медична допомога абсолютно безкоштовна, а стандарти її надання вважаються одними з найкращих у всьому світі. Ви щасливчик. Вочевидь, вам не хотілося б падати і битися головою, скажімо, у Південному Судані, з огляду на його поточну політичну та економічну ситуацію. Але тут, у Глазго… гаразд, вам пощастило, якщо ви розпізнали в цьому жарт.
Реймонд закінчив розмовляти і від’єднався.
— Як він, Елеанор? — запитав. — Опритомнів?
— Ні, — сказала я, — але я постійно з ним говорила, як ти і просив.
Реймонд узяв чоловіка за другу руку.
— Бідолашний старий.
Я кивнула. Дивно, але я відчула емоцію, яку могла б охарактеризувати як тривогу чи занепокоєння з приводу цього літнього незнайомця. Я сіла на землю, і мої сідниці зіткнулися з чимсь великим і вигнутим. Коли я обернулася, щоб поглянути на це, то помітила величезну пластикову пляшку газованої води «Ірн-Бру». Я підвелася та потягнулася, а тоді почала збирати розкидані покупки і складати їх назад у сумки. Одна з них порвалася, тому я дістала з сумочки свою улюблену торбу для покупок від «Теско» з написом: «Сумка для життя» та левами. Я спакувала продукти і поклала сумки біля ніг чоловіка. Реймонд усміхнувся.