Єдині солодощі, що їх вона визнавала, були справжні бельгійські трюфелі (марки «Neuhaus», тільки туристи купують ті огидні шоколадні мушлі) або великі фініки, що їх можна знайти на туніських базарах, і аж ніяк не в місцевому «Спар». Якось, не так давно, стався… один інцидент… коли вона купувала продукти в крамниці «Фортнамс». Пригадую, що приблизно тоді ж вона регулярно переписувалася з «Фаухоном» про навмисну недосконалість їхнього вишневого варення. Я пам’ятаю милі червоні штампи на листах з Парижа: Liberté, Egalité, Fraternité (свобода, рівність, братерство). Зовсім не кредо матусі.
Я склала свою подушку навпіл, щоб підкласти під спину, бо так зручніше сидіти. Сон мені не йшов, тому я мусила випити заспокійливе. Засунувши руку в щілину між матрацом і стіною, я пошукала одну річ, перевірену часом, від чого її краї заокруглилися і стали м’якшими. «Джейн Ейр». Я могла б розгорнути роман на будь-якій сторінці й одразу вгадати частину історії, уявити собі наступне речення ще до того, як його побачу. Це було старе класичне видання Penguin, з портретом місіс Бронте на обкладинці. На еклібрисі був напис: «Недільна школа парафіяльної церкви Святого Євстафія, подарунок Елеанор Оліфант за ідеальне відвідування, 1998 р.». Усі казали, що я мала дуже екуменічне виховання, тому що жила в родинах пресвітеріан, англіканців, католиків, методистів та квакерів, кілька осіб взагалі не визнавали Бога, якщо він не тицяє в них своїм електричним пальцем, зображеним Мікеланджело. Я ставилася до всіх спроб духовного виховання з однаковою неповагою. Недільна школа або її еквівалент дозволяли мені залишати будинки, де я жила, а іноді мені перепадали сендвічі та стерпні товариші.
Я довільно розгорнула книжку, так, як люди крутять лотерейний барабан. Це була основна сюжетна лінія: Джейн вперше зустрічає містера Рочестера, лякає його коня в лісі, від чого Рочестер падає на землю. Пілот — гарний пес з тямущими очима, також тут. Якщо книжка і має ваду, то це невелика кількість згадок про Пілота. У книжці не може бути забагато собаки.
Джейн Ейр. Дивна дитина, яку важко любити. Самотня єдина дитина. Мусила боротися з таким болем у юному віці — після смерті, після відсутності любові. А наприкінці містер Рочестер постраждав у пожежі. Мені знайоме це відчуття. Усі вони.
У найтемніші години ночі все здається моторошним, але я була здивована почути сердитий пташиний спів. Бідолашні створіння, певно, взагалі не сплять, бо влітку сонце майже не ховається. У напівтемряві, у повній темряві, я пам’ятаю, я пам’ятаю. Не сплять у тінях, серцебиття двох маленьких кроликів, подих як ніж. Я пам’ятаю, я пам’ятаю… Я заплющила очі. Повіки — то просто фіранки із плоті. Твої очі завжди «увімкнені», завжди дивляться, тому коли їх заплющуєш, то бачиш замість світу тонку шкіру внутрішньої частини повіки з прожилками. Дуже тривожна думка. Якщо я довго думатиму про це, мені, мабуть, захочеться вирвати свої очі, щоб перестати дивитися, щоб перестати постійно бачити. Те, що я побачила, не може стати небаченим. Те, що зробила, не можна відмінити.
«Думай про щось приємне», — сказали б одні з моїх прийомних батьків, коли я не могла заснути або коли прокидалася серед ночі, вкрита від жаху липким потом, ридала й кричала. Банальна порада, але час від часу вона може бути ефективною. Тому я почала думати про пса Пілота.
Але я таки заснула — неможливо не відключитися принаймні на хвилину-дві, — та, втім, не виспалася. Неділі для мене «мертві дні». Я намагаюся спати якомога довше, щоб минуло більше часу (певно, старий тюремний трюк, дякую за підказку, матусю), але літніми ранками це непросте завдання. Коли о десятій задзвонив телефон, я не спала вже кілька годин. Я встигла помити ванну кімнату і підлогу на кухні, винести сміття і поскладати всі банки у шафі так, щоб етикетки на них були в алфавітному порядку і стояли одним боком. Я відполірувала обидві пари взуття. Прочитала газету і розв’язала всі кросворди і загадки.
Перш ніж заговорити, я кахикнула, адже збагнула, що не промовляла жодного слова вже майже дванадцять годин, відколи сказала водієві таксі, де мене висадити. Насправді це непогано. Зазвичай я не розмовляю відтоді, коли називаю водієві автобуса свою зупинку в п’ятницю ввечері і аж до моменту, коли вітаюся з його колегою в понеділок уранці.
— Елеанор?
Звісно, це був Реймонд.
— Так, це вона, — мовила я, з нотками злості. Заради бога, кого іще він очікував почути?