Ця тема здалася мені цікавою.
— Я б порадила вашій доньці не перейматися, — мовила я впевнено. — З власного досвіду можу сказати, що ідеальний чоловік з’являється тоді, коли ти менш за все цього очікуєш. Доля перетинає ваші шляхи, а провидіння гарантує, що ви зрештою будете разом.
Реймонд видав дивний звук, щось середнє між кашлем і чханням.
Семмі ввічливо усміхнувся:
— Ти справді в це віриш? Ну, можеш сама їй це переказати, дитинко, вони скоро прийдуть мене провідати.
Поки він говорив, нас проминула дуже огрядна медсестра, яка точно почула його слова. Вона носила доволі гарні білі пластикові сабо, з яких визирали чорно-жовті смугасті шкарпетки, і її ноги скидалися на двох жирних ос. Я вирішила запитати в неї, де вона їх купила, перш ніж ми підемо.
— Не більше трьох відвідувачів біля ліжка, — сказала вона, — і боюсь, що сьогодні ми суворо дотримуємося цього правила.
Утім, вона не виглядала загрозливо. Реймонд підвівся.
— Ми підемо й дозволимо вашій сім’ї вас провідати, Семмі.
Я також встала, це здавалося правильним.
— Не поспішайте, іще не йдіть, — попросив Семмі.
— Нам прийти пізніше на тижні? — запитала я. — Принести вам якихось журналів чи газет?
— Елеанор, як я вже казав: ви двоє врятували моє життя, і тепер ми сім’я. Приходьте до мене, коли захочете. Буду радий тебе бачити, дитинко, — сказав Семмі.
Його очі були вологими, як равлики в морській воді. Я знову простягнула руку, і, замість того щоб потиснути її, він обхопив її обіруч. Зазвичай подібне наганяє на мене жах, але зараз він мене приємно здивував. Його руки були великими і теплими, як лапи тварини, а мої в них здавалися маленькими та крихкими. Він мав довгі, криво підстрижені нігті, і кучеряві сиві волосини рухалися під рукавами його піжами.
— Слухай, Елеанор, — сказав він, — глянувши мені в очі й міцно стиснувши руку, — дякую тобі ще раз. Дякую за турботу про мене й за те, що принесла мої покупки.
Я збагнула, що мені зовсім не хочеться прибирати руку від його теплих і сильних рук. Реймонд кахикнув, його легені, без сумніву, реагують на відсутність канцерогенів упродовж останньої півгодини чи десь так.
— Я прийду на цьому тижні, — я насилу сковтнула і зрозуміла, що не в змозі говорити, — і принесу чогось попоїсти. Обіцяю.
Семмі кивнув.
— Нехай щастить, чоловіче, — побажав Реймонд, кладучи м’ясисту руку на плече Семмі. — Скоро побачимося.
Семмі помахав нам рукою, коли ми виходили з палати, і все ще махав і усміхався, коли ми повернули за ріг і пішли до ліфтів.
Ми мовчали, доки не вийшли на вулицю.
— Дуже милий чоловік, правда? — сказав Реймонд дещо пафосно.
Я кивнула, намагаючись зберегти те відчуття своїх рук у його, затишних і безпечних, а ще добро і тепло його очей. Раптом я з жахом збагнула, що в моїх очах збираються сльози, тому я відвернулася, щоб витерти їх, перш ніж вони потечуть. Прикро, але Реймонд це помітив, хоча чоловіків навряд чи можна назвати спостережливими.
— Що робитимеш сьогодні, Елеанор? — лагідно спитав Реймонд.
На годиннику була майже четверта вечора.
— Мабуть, повернуся додому, почитаю, — сказала я. — Пізніше на радіо буде передача, куди люди пишуть, щоб розповісти про те, що їм сподобалося за тиждень. Частенько зустрічаються цікаві історії.
Тим часом я думала про те, що куплю трохи горілки, лише півлітра, щоб долити до тієї, яка залишилася. Я жадала цього короткого, гострого відчуття, яке з’являлося, коли я її п’ю, — сумного й пекучого, — а потім, на щастя, жодних почуттів. Я також помітила дату в газеті Семмі і згадала, що сьогодні день мого народження. Прикро, що я забула запитати в медсестри, де вона купила ті смугасті шкарпетки — могла б зробити собі подарунок. Я вирішила, що куплю натомість трохи фрезій. Мені завжди подобалися їхні ніжні пахощі та м’які кольори — приглушена яскравість значно гарніша за кричущо-жовті соняшники чи банальні червоні троянди.
Реймонд поглянув на мене:
— Я збираюся провідати маму.
Я кивнула, шморгнула носом і застебнула куртку, готуючись іти додому.
— Слухай, може, підеш зі мною? — запропонував Реймонд, коли я повертала до воріт лікарні.
«Нізащо», — одразу подумала я.
— Я провідую її майже щонеділі, — продовжував він. — Вона нечасто виходить і буде рада побачити нове обличчя.
— Навіть таке, як у мене? — запитала я.
Я не могла уявити, що когось може бодай трохи потішити моє обличчя, ані в перший, ані в тисячу перший раз. Реймонд пустив повз вуха моє запитання і почав щось шукати в кишенях.