— Навпаки, — заперечила я, — можна навіть сказати, щотижневий контакт з нею — це занадто. Матуся і я — ми… ну, це складно пояснити…
Місіс Гіббонс співчутливо кивнула, очікуючи продовження. Проте я, на відміну від неї, знала, що тут треба зупинитися. На вулиці повз будинок проїхав фургончик з морозивом, його дзвін грав мелодію «Янкі Дудл», вибиваючи кілька болючих герц нижче правильних нот. З якогось дальнього і зовсім непотрібного закутка моєї пам’яті виринули слова, пір’я в капелюхах і кіноплівка.
Реймонд плеснув руками, складаючи їх з фальшивою доброзичливістю.
— Ну, проїхали. Мам, іди у вітальню і сідай — скоро почнеться твоя передача. Елеанор, допоможеш мені поскладати суху білизну?
Я була рада допомогти, рада відволіктися від тем, пов’язаних з матусею. Місіс Гіббонс була потрібна допомога з багатьма хатніми справами. Реймонд чистив котячі лотки і сміттєві баки, тому я мала звільнити довгу мотузку від випраної білизни.
Бліде сонце хилилося до заходу. Праворуч і ліворуч росли суцільні сади. Я поставила кошик для білизни на землю і взяла мішечок для прищіпок (на якому хтось округлим курсивом завбачливо написав «Прищепки») і підвісила його на мотузку, щоб мати напоготові. Білизна була сухою і пахла літом. Я почула уривчастий звук удару футбольного м’яча в стіну, а ще гомоніли якісь дівчата, коли скакалка ковзала по землі. Віддалений дзвін фургончика з морозивом зараз було ледь чутно. Хтось грюкнув задніми дверима, і чоловічий голос почав на когось кричати, сподіваюся, на собаку. Співали пташки, їхня мелодія перекривала звуки телевізора, котрі линули з відчиненого вікна. Тут я почувалася в безпеці, усе здавалося нормальним. Життя Реймонда вельми відрізнялося від мого — дружня сім’я, мама, тато і сестра, які живуть серед інших нормальних сімей. Просто разюча відмінність, кожна неділя, тут, усе це.
Повернувшись у будинок, я допомогла Реймонду замінити простирадла на ліжку на чисті, які я щойно принесла з вулиці. Спальня його матері була дуже рожевою та пахла тальком. Чиста й непримітна, вона, утім, не нагадувала готельний номер, скоріше апартаменти зі сніданком, наскільки я могла їх уявити. Окрім дешевої книжки в м’якій обкладинці та упаковки суперсильних м’ятних льодяників на тумбі біля ліжка, у кімнаті не було нічого особливого, жодного натяку на особистість її власниці. Мене вразило, у найбільш приємний спосіб, що в неї насправді не було особистості: вона була матір’ю, доброю та ніжною жінкою, про яку ніхто ніколи не скаже: «Вона божевільна, та Бетті!», або «Ніколи не знаєш, чим Бетті зараз займається», або «Переглянувши висновок психіатра, Бетті відмовили в заставі через те, що вона становить неабиякий ризик для людей». Мати Реймонда була досить тихою, приємною жінко, яка піклувалася про свою сім’ю, а тепер спокійно живе зі своїми котами і вирощує овочі. У цьому водночас не було нічого особливого і було особливим усе.
— А твоя сестра допомагає доглядати за мамою, Реймонде? — запитала я.
Він намагався впоратися з пуховою ковдрою, і я її в нього забрала. Такі речі вимагають певної спритності. Реймонд не був спритним чоловіком. Тому замість цього він почав заправляти подушки в наволочки з квітковим візерунком і рюшами.
— Ні, — відповів він, зосереджуючи увагу на подушках. — У неї двоє дітей, і вони справжня халепа. Марк моряк, тому на кілька тижнів вона стає мамою-одиначкою. Це не просто. Вона каже, коли діти в школі, їй значно легше.
— Он воно що, — сказала я. — А тобі, тобі подобається бути дядьком?
Дядечко Реймонд: на мою думку, якась неправильна рольова модель. Він здригнувся.
— Так, вони дуже кумедні. Чесно кажучи, я проводжу з ними не так багато часу, лише даю їм трохи грошей на Різдво і дні народження, а ще воджу їх кілька разів на місяць у парк. І все, справу зроблено.
Я ніколи не стану тіткою, звісно ж. Це напевно не для мене.
— Тобі пощастило втекти від мами та її фотоальбому, Елеанор, — сказав Реймонд. — Наступного разу вона виснажить тебе питаннями про внуків, от побачиш.
Я збагнула, що зараз він робитиме багато припущень, але нехай. Я поглянула на годинник і здивувалася, що вже по восьмій.
— Мені час іти, Реймонде, — сказала я.
— Якщо можеш, затримайся ще на годинку, я закінчу тут усі справи, і ми поїдемо на автобусі разом, — запропонував він.
Звісно ж, я відмовилася.
Спустившись, я подякувала місіс Гіббонс за «чай». Вона у свою чергу щедро подякувала мені за прихід і допомогу в хатніх справах.