— Елеанор, це було чудово, правда, — сказала вона. — Я не виходила далі, ніж подвір’я, уже кілька місяців — усе мої коліна, — тому мені приємно бачити нове обличчя, до того ж таке привітне. А ще ти дуже допомогла мені з господарством. Дякую, дитинко, дуже дякую.
Я посміхнулася. Уже вдруге за день я почула на свою адресу подяку й теплі слова! Ніколи не підозрювала, що такі незначні справи можуть викликати такі справжні, щедрі відгуки. Я наче світилася — не спалах, скоріш легке миготіння від невеликої, надійної свічки.
— Приходь у будь-який час, Елеанор, я завжди на місці. Тобі не обов’язково приїжджати з ним, — сказала вона, показуючи пальцем у бік Реймонда. — Якщо хочеш, приходь сама. Тепер ти знаєш, де я живу. Не зникай.
Імпульсивно я нахилилася до неї та притулилася щокою (не тією, що в шрамах, нормальною) до її щоки. Це не був поцілунок чи обійми, але було настільки близько, наскільки я могла дозволити.
— Бувай! — мовила вона. — Щасливо дістатися додому!
Реймонд провів мене до кінця дороги, щоб показати, де автобусна зупинка. Він сказав, що мені, мабуть, доведеться трохи зачекати, бо сьогодні неділя. Я знизала плечима. Я звикла чекати, і життя навчило мене бути дуже терплячою людиною.
— Тоді до завтра, Елеанор, — попрощався він.
Я дістала свій проїзний і показала йому.
— Необмежені поїздки.
Він кивнув і злегка усміхнувся. Дивовижно, але автобус приїхав одразу. Я підняла руку, щоб його зупинити, і увійшла в салон. Поки автобус рушив від зупинки, я дивилася прямо перед собою, щоб уникнути незручностей з маханням рукою на прощання.
День закінчувався. Я почувалася виснаженою, але дещо міцно засіло в моїй голові. Ці нові люди, нові пригоди… цей контакт. Мені він здався надмірним, але, на мій подив, доволі приємним. Я подумала, що впоралася досить добре. Я познайомилася з новими людьми, розповіла їм про себе, і разом ми без проблем провели час. Із сьогоднішніх подій я змогла зробити один висновок: я була майже готова розповісти про свої наміри щодо музиканта. Час нашої важливої першої зустрічі невпинно наближався.
11
Я не бачила Реймонда ані в понеділок, ані у вівторок. Я не думала про нього, але час від часу моя підсвідомість поверталася до Семмі та місіс Гіббонс. Звісно, я могла провідати їх обох і без Реймонда. Насправді обоє наголосили на цьому ще в неділю. Але хіба було б не краще, якби він був зі мною? Підозрюю, що так було б краще, і не в останню чергу тому, що він міг заповнювати мовчання банальними, безглуздими коментарями, а ще ставити запитання, якщо виникає така необхідність. Тим часом я пішла в крамницю з найяскравішою вивіскою неподалік офісу, де продавалися мобільні телефони, і, за доволі підозрілою порадою набридливого продавця, зрештою придбала недорогий телефон і «пакет», котрий дозволяв мені робити дзвінки, відкривав доступ до Інтернету і мав ще якісь функції, які мене не цікавили. Продавець розповів про мобільні додатки та ігри, я запитала про кросворди, але його відповідь мене розчарувала. Я ознайомилася з інструкцією до нового пристрою, замість того щоб внести інформацію про ПДВ у рахунок містера Леонарда, аж раптом збагнула, що навколо відбувається якесь обговорення, оскільки розмови велися гучним тоном. Як виявилося, обговорювали щорічну різдвяну вечерю.
— Так, але вони проводять там різні конкурси! І ще туди йдуть з інших компаній, тому ми зможемо познайомитися з новими людьми, розважитися, — говорила Бернадетта.
Розваги! Я замислилася, чи буде там виступати якийсь музичний гурт, і якщо так, то чи буде це його гурт? Завчасне різдвяне диво? Можливо, це доля? Перш ніж я встигла розпитати подробиці, у розмову втрутився Біллі.
— Ти просто хочеш підчепити якогось п’яного хлопця з «Елліед Карпетс» і затягнути його під омелу, — сказав Біллі. — Я не платитиму шістдесят фунтів за шматок пересушеної індички і паскудну дискотеку. Таланти можна підшукувати не тільки так!
Бернадетта захихотіла і вхопила його за руку.
— Ні, усе не так. Я думала, що буде веселіше, якщо прийде більше людей, це все…
Джейні хитро поглянула на інших, думаючи, що я її не бачу. Я помітила, як її очі ковзнули по моїх шрамах, як, власне, часто траплялося.
— Запитаймо думку нашого Гаррі Поттера, — промовила вона доволі голосно та обернулася до мене.
— Елеанор! Агов, Елеанор! Ти ж ніби непогано знаєш місто, чи не так? Як думаєш, де нам краще відсвяткувати цього року Різдво?
Я уважно подивилася на календар, котрий висів на стіні офісу. Цього місяця було зображення зеленої вантажівки.