— А ти завжди хотіла бути… — я зробила паузу, добираючи слово, — манікюрницею?
— Майстром з манікюру, — виправила вона, зосередившись на роботі та не піднімаючи голови, що вельми схвально.
Зайве встановлювати зоровий контакт, якщо людина, яка зосереджена на справі, тримає гострі інструменти.
— Я завжди хотіла працювати з тваринами або бути майстром з манікюру, — продовжувала вона.
Вона почала масажувати мою руку. Вочевидь, це і є розкішна насолода, хоча особисто мені це заняття здавалося безглуздим і неефективним, крім того, я непокоїлася через можливу алергічну реакцію. У неї були крихітні руки, майже такі, як у мене (на жаль, неприродно малі, ніби лапки динозавра). Я б хотіла мати чоловічі руки — більші, сильніші, міцніші. Волохатіші.
— Отож, — продовжувала вона, — я не могла визначитися між тваринами і нігтями, тому спитала маму, і вона порадила мені стати майстром з манікюру.
Вона взяла пилочку для нігтів і почала працювати над формою. Це був доволі ніяковий і незручний процес, який краще було робити власноруч.
— А ваша мама економіст чи кваліфікований порадник? — запитала я. Кейсі витріщилася на мене: — Якщо ні, я не впевнена, що її поради враховують прогнозований заробіток та попит на ринку праці, — сказала я, дещо стурбована її перспективами.
— Вона туристичний агент, — впевнено промовила Кейсі, ніби це все пояснювало.
Я пустила це повз вуха, зрештою, це були мої занепокоєння, і, здавалося, вона почувалася щасливою на своїй роботі. Раптом, коли вона почала наносити на мої нігті різні шари покриттів, у моїй голові з’явилася думка, що ця дівчина могла б поєднати дві професії і стати стилістом собак. Однак цього разу я вирішила тримати свої поради при собі. Іноді ваші поради можуть спричинити непорозуміння, і це неприємно.
Дівчина поклала мої руки в невелику машинку, якщо не помиляюся, сушарку для нігтів. І вже за кілька хвилин розкішна насолода закінчилася. Загалом враження від процедури виявилися цілком посередніми.
Вона назвала вартість послуги — чесно кажучи, це було здирництво.
— У мене є листівка, — сказала я.
Вона кивнула, не просячи навіть її показати, і вирахувала третину, назвавши вартість зі знижкою, яка, утім, змусила мене здригнутися. Я потягнулася по сумочку.
— Стійте! — зойкнула вона з тривогою.
Я послухалася.
— Лак здереться, — мовила вона і, нахиляючись, додала: — Я дістану ваш гаманець, якщо хочете.
Мене непокоїло, чи це не добре продумані хитрощі, щоб розлучити мене з частиною моїх зароблених коштів, тому я, ніби яструб, пильно стежила за нею, коли вона залізала в мою сумочку. Занадто пізно я пригадала про залишки яєчного сендвіча, котрий лежав усередині, — вона демонстративно скривилася, діставши мій гаманець. Трохи загостра реакція — так, я відчувала, що запах, який линув звідти, трохи нудотний, але нащо аж так кривитись. Мій погляд був прикутий до її пальців (її нігті були ненафарбованими, до речі), поки вона діставала банкноти й дуже обережно повертала гаманець назад у сумочку.
Я підвелася, готова йти. Її подруга вже повернулася й кинула погляд на мої блискучі зелені нігті.
— Гарно, — мовила вона, хоч її тон і жести говорили, що її це не надто цікавить.
Кейсі здавалася більш жвавою:
— Хочете отримати картку лояльності? — запитала вона. — Зробіть п’ять процедур і отримаєте шосту безкоштовно!
— Ні, дякую, — сказала я. — Я більше не прийду сюди. Я і вдома можу зробити манікюр, краще й безкоштовно.
Їхні щелепи відвисли, але я вже попрямувала до виходу у світ, ухиляючись від прибиральників і консультантів зі зразками парфумів у парфумерній крамниці. Скоріше на сонячне світло та свіже повітря. Блискуча територія крамниці косметичних засобів не була моїм природним середовищем. Подібно до курки, яка знесла яйця для мого сендвіча, я також була вільною істотою.
Після роботи я прийшла додому і відчинила шафу. Що одягнути на вечірку? Я мала дві пари чорних брюк і п’ять білих сорочок для роботи, точніше, колись білих. У мене є пара зручних штанів, дві футболки й два светри, котрі я вдягаю на вихідні. А ще є комплект для особливих випадків. Я купила його на весільний прийом Лоретти багато років тому і з того часу вдягала ще кілька разів, зокрема й у Національний музей. Виставка нещодавно виявленої римської культури була надзвичайною, а от мандрівка до Единбурга вразила мене значно менше.
Інтер’єр потяга, з практичною обивкою, що приховувала плями, та сірими пластиковими деталями, нагадував скоріше автобус, ніж «Східний експрес». Найгіршим, якщо не враховувати присутність інших мандрівників (господи, сьогодні простолюду стає все більше, і вони запросто їдять і п’ють привселюдно), був безперервний шум з гучномовців. Наче неіснуючий провідник зачитував оголошення кожні п’ять хвилин, ділячись цікавими й цінними думками, як-от: «Великі предмети повинні бути розміщені в багажних відділеннях над полицями» чи «Пасажири мають якомога швидше повідомляти бригаду потяга про будь-які речі, залишені без нагляду». Цікаво, на кого розраховані перла мудрості, можливо, на іншопланетян чи пастуха з Улан-Батора, який, перетнувши нескінченні степи, відплив з Північного моря й опинився в потягу Глазго — Единбург, без жодного досвіду в механізованому переміщенні?