Я збагнула, що комплект для особливих випадків трохи вийшов з моди. Насправді лимонний колір не надто мені личив — це колір для нічних сорочок, які слід носити у власній спальні, але він навряд чи годився для вишуканої вечірки. Завтра піду до крамниці та куплю щось новеньке, те, що зможу одягнути знову, коли моя справжня любов запросить мене на побачення в ресторан чи в театр. Це не будуть гроші, викинуті на вітер. Задоволена цим рішенням, я приготувала звичну пасту з песто й увімкнула передачу «Архерс». Закручений сюжет з неприродно непереконливим молочником з Глазго не надто мені сподобався. Я помила тарілку й сіла читати книжку про ананаси. Вона виявилася напрочуд цікавою. Я люблю читати різні книжки з багатьох причин, не в останню чергу, щоб розширити свій словниковий запас для розв’язання кросвордів.
Аж раптом таку омріяну тишу дуже грубо перервали.
— Алло, — сказала я дещо неохоче.
— Он воно як, алло. Алло — це все, що ти можеш мені сказати? І де, хай йому грець, ви були минулого вечора, леді? Що скажеш? — вона знову грала на публіку.
— Матусю, як ти? — спробувала я опанувати себе.
— То пусте. Де ти була?
— Вибач, матусю, — пробелькотіла я, намагаючись зберігати спокій. — Я була… я була з другом, відвідувала іншого друга в лікарні.
— Елеанор, — промовила вона улесливим тоном, котрий пробирав до кісток, — у тебе немає друзів, дорогенька. Тож розповідай, де ти була насправді, і цього разу я хочу почути правду. Ти займалася чимось непристойним? Розкажи матусі, будь хорошою дівчинкою.
— Чесно, матусю, я була з Реймондом, — пирхання в слухавці, — ми провідували одного милого дідуся в лікарні. Він упав на вулиці, а ми йому допомогли і…
— АНУ СТУЛИ СВОЮ МАЛЕНЬКУ БРЕХЛИВУ ПЕЛЬКУ!
Мене пересмикнуло, я впустила книжку, але відразу ж її підняла.
— Ти ж знаєш, що буває з брехунами, Елеанор? Ти ж пам’ятаєш? — знов цей нудотно солодкий голос. — Мене не хвилює, наскільки поганою виявиться правда, але я не буду заплющувати очі на брехню, Елеанор. Ти маєш знати це як ніхто інший, тим паче після всього, що сталося.
— Матусю, мені дуже шкода, що ти мені не віриш, але це правда. Ми з Реймондом ходили в лікарню, щоб провідати чоловіка, якому ми допомогли, коли з ним стався нещасний випадок. Це правда. Присягаюся.
— Невже? — протягнула вона. — Ну, це дивовижно, хіба ні? Забувши про власну матір, ти збула вечір середи, щоб провідати якогось старого невдаху? Чарівно.
— Прошу тебе, матусю, не будемо сваритися. Як у тебе справи? Ти добре провела день?
— Я не хочу розмовляти про мене, Елеанор. Я знаю про себе все. Я хочу поговорити про тебе. Як просувається твій проект? У тебе є новини для матусі?
Я мала б знати, що вона запам’ятає. Скільки тепер їй розповісти? Гадаю, усе.
— Я ходила до нього додому, матусю, — відповіла я і почула клацання запальнички, а потім довгий видих. Я практично відчувала запах її сигарет «Собраніє».
— Он як, — процідила вона. — Цікаво. — Вона зробила ще одну затяжку й випустила дим, зітхаючи. — І хто цей «він»?
— Він музикант, матусю. — Я не хотіла називати його ім’я, поки що. У тому, щоб називати речі, є певна сила, а я ще не була готова віддати їй це, не готова почути ці дорогоцінні склади з її вуст, не хотіла, щоб вона випльовувала їх. — А ще він вродливий і розумний, гадаю, він ідеальний чоловік для мене. Я зрозуміла це відразу, як тільки його побачила.
— Усе це звучить дивовижно, люба. І ти ходила до нього додому? Розкажи, що ти там знайшла?
Я зітхнула.
— Річ у тім, матусю, що насправді я не заходила всередину. — Це буде нелегко. Їй подобалося робити погані речі, а мені — ні. От і все. Я заторохкотіла, сподіваючись ухилитися від неминучої критики. — Я лише хотіла хутко подивитися, переконатися, що він живе… у відповідному місці, — випалила я, затинаючись у поспіху.