— Пробачте, чи не могли б ви мені допомогти? — запитала я.
Вона припинила розкладати светри й обернулася до мене, нещиро посміхаючись.
— Я йду на концерт в одне дуже модне місце, тож чи не допоможете мені дібрати відповідний одяг?
Її усмішка стала ширшою і навіть більш правдивою.
— Так, ми надаємо послуги персонального консультанта, — мовила вона. — Якщо бажаєте, можу записати вас.
— Ні-ні, мені потрібно дібрати щось на сьогоднішній вечір. Чесно кажучи, мені потрібно щось просто зараз.
Вона скинула мене поглядом з голови до ніг.
— А куди ви йдете?
— У «Cuttings», — з гордістю відповіла я.
Вона закусила нижню губу й повільно кивнула.
— Який у вас розмір? Дванадцятий?
Я кивнула, вражена тим, як вона так точно визначила розмір мого одягу, лише поглянувши на мене. Вона зиркнула на годинник:
— Ідіть за мною.
Здавалося, у цій крамниці є інші, менші крамнички, і вона відвела мене в найменш привабливий магазин зі старою колекцією.
— Перше, що мені спадає на думку, — сказала вона, — ось це (пара абсурдно вузьких темних джинсів) і ось це (чорний топ, схожий на футболку, але зі штучного шовку з вирізом-краплею на спині).
— Справді? — здивувалась я. — Я думала про якусь гарну сукню чи спідницю й блузу.
Вона знову скинула мене поглядом з ніг до голови.
— Довіртеся мені, — сказала вона.
У крихітній приміряльні тхнуло немитими ногами та освіжувачем повітря. Джинси здавалися замалими, але дивовижним чином вони розтягнулися на мені, і я їх застібнула. Топ був вільним, з високою горловиною. Я почувалася належним чином одягненою, хоча не бачила розрізу на спині. Я виглядала точнісінько як усі інші. Гадаю, у цьому й була вся суть. Я вирішила не знімати приміряний одяг, тому, відірвавши бирки, розклала їх на підлозі та згорнула робочий одяг і запхала його в сумочку. Я підняла бирки, щоб віддати їх жінці-касиру, аби вона пробила їх на касі.
Касирка чекала на мене біля приміряльні.
— Що скажете? — спитала вона. — Виглядає чудово, чи не так?
— Я беру це, — мовила я, передаючи їй бирки зі штрих-кодами.
Я зовсім забула про захисні пристрої, прикріплені до одягу, тому нам довелося трохи попітніти, щоб їх зняти. Зрештою, я мусила зайти за прилавок і стати навколішки задом до неї, щоб вона могла від’єднати магніти з допомогою машинки, прикріпленої до прилавка. Впоравшись із цим, ми засміялися. Не думаю, що колись сміялася в крамниці раніше. Я заплатила за речі, намагаючись не думати про те, скільки грошей я на них викинула.
Жінка знову вийшла з-за прилавка.
— Не заперечуєте, якщо я дещо вам скажу? Мова про… взуття.
Я поглянула вниз. На мені були робочі туфлі, без підборів, чорні, зручні, з застібками-липучками.
— Як вас звати? — запитала вона. Я почувалася спантеличеною. Як моє ім’я стосується купівлі взуття? Вона мовчала, очікуючи на відповідь.
— Елеанор, — сказала я неохоче, розмірковуючи над тим, чи варто було назвати вигадане ім’я або псевдонім. Я, безперечно, не мала наміру називати їй своє прізвище.
— Річ у тім, Елеанор, що до цих вузьких штанів краще взути короткі черевички, — сказала вона таким серйозним тоном, ніби була лікарем і давала медичну пораду. — Хочете перейти у взуттєвий відділ і поглянути, що там є? — Мене обсіли сумніви. — Я не очікую отримати від вас якусь додаткову винагороду, — тихо промовила вона, — я просто… я просто подумала, що правильна пара черевиків зробить ваш образ довершеним.
— Аксесуари творять жінку, еге ж? — сказала я. Вона не посміхнулася.
Вона показала мені черевики, які змусили мене вголос розсміятися, такими дивними були і висота підборів, і ширина стопи.
Нарешті, нам пощастило знайти пару, яка була досить стильною і яку можна було носити, не ризикуючи травмувати хребет, а це задовольняло вимоги нас обох. Шістдесят п’ять фунтів! «Нічого собі!» — подумала я, знову передаючи свою картку. Деякі люди можуть жити на ці гроші цілий тиждень.