Мене вразило те, наскільки все поєднувалося одне з одним, наскільки все було чистим і сяяло. Усюди були текстури — пір’я і пух, оксамит, шовк, — що мінилися барвами коштовного каміння.
— У цьому місці могла б звити гніздо якась гарна пташка, — зауважила я. — Кетцаль чи імператорський орел, приміром.
Здавалося, вона щосили намагалася дібрати правильну відповідь, дивно. Вистачило б простого «дякую».
Після тиші, яку не можна було назвати надто дискомфортною через напій з бульбашками, вона запитала мене про роботу, і я пояснила, чим займаюся і як познайомилася з Реймондом. Ми подивилися на нього — він вмостився на поруччі Семового крісла та сміявся з жарту його сина.
— Могло бути гірше, знаєш, — сказала вона з хитрою посмішкою. — Маю на увазі, якщо трохи довести його до ладу, зробити пристойну зачіску…
За мить я збагнула, що вона мала на увазі.
— О ні! Ти мене неправильно зрозуміла. У мене вже є дехто. Він вродливий і освічений, і талановитий — загалом культурний, розумний чоловік.
Лаура посміхнулася.
— Оце тобі пощастило! А як ви познайомились?
— Чесно кажучи, ми ще не знайомі, — пояснила я, — але це лише питання часу.
Вона закинула голову назад і засміялася — я почула глибокий, грудний звук, який, здавалося, помилково линув з цієї тендітної дівчини.
— Ти кумедна, Елеанор, — сказала вона. — Нам варто якось зустрітися й випити. А якщо ти колись наважишся підстригти волосся, то скажи мені. Я дам тобі контакти перукаря, який зробить зачіску зі знижкою.
Я замислилася над цим. Я поки відклала свій план з перевтілення після відверто невтішного досвіду з воском у салоні краси і непомітних змін на нігтях. Гадаю, мені було варто продовжити розпочате. Мене не дуже цікавило моє волосся, і я не стригла його з тринадцяти років. За цей час воно встигло відрости до талії, воно пряме та світло-каштанове — звичайне собі волосся, ні більше ні менше. Чесно кажучи, я практично його не помічала. Хоча я знала: для того щоб закохати в себе музиканта, мені потрібно докладати значно більше зусиль.
— Це насправді щаслива нагода, Лаура, — сказала я, п’ючи ще більше смачних бульбашок, — здавалося, мій келих дивовижним чином наповнюється сам. — Я планувала певні зміни. Чи можна наступного тижня прийти до тебе й зробити зачіску?
Вона взяла телефон з пристінного столика.
— Як щодо вівторка о третій? — запитала вона.
Нам давали двадцять п’ять днів щорічної відпустки, і я встигла використати три з них — день для відновлення після болючої операції на кореневому каналі, день для візиту соціальної служби, працівники якої приходили двічі на рік, та додатковий день, який я додала до державних вихідних для того, щоб мати змогу дочитати пухкий, але захопливий том з історії Стародавнього Риму не відволікаючись.
— У вівторок буде чудово, — сказала я.
Вона пішла в кухню й повернулася з тацею теплих закусок з неприємним запахом, які вона пропонувала всім гостям. Вітальня наповнилася людьми, і шум дедалі гучнішав. Якусь мить я стояла, вивчаючи бібліотеку та предмети, які вона майстерно розмістила в кімнаті. Більше з нудьги, ніж з необхідності я вирішила скористатися ванною кімнатою — це була крихітна кімнатка під сходами, схожа на гардеробну. Як і все в будинку, вона була сонячною, теплою та блискучо-білою, а ще, неймовірно, відчувався аромат інжиру, і линув він від запаленої свічки в скляній баночці, яка стола на поличці під дзеркалом. Свічки у ванній кімнаті! Я замислилась над тим, що Лаура є чуттєвою натурою.
Я зайшла в кімнату в кінці коридору, яка, якщо я правильно зрозуміла, була кухнею. У цій кімнаті також було повно людей і галасу, але я помітила чорні мармурові поверхні, блискучі кремові шафки і багато хрому. Її будинок був таким… блискучим. І вона була блискучою, її шкіра, її волосся, її взуття, її зуби. А я тьмяна, нудна й обшарпана — і раніше цього не помічала.
Відчуваючи потребу втекти на мить від шуму й спеки, я відчинила задні двері та вийшла у внутрішній дворик, крихітний і не дуже зелений, вкритий бетонними плитами і слизьким настилом. Насувалися сутінки, небо, здавалося, висіло прямісінько над головою, і я почувалася замкненою в цій високій загорожі, яка тягнулася з трьох сторін. Я глибоко вдихнула, сподіваючись, що прохолодне нічне повітря мені допоможе. Натомість у мої носові пазухи потрапили смоли, нікотин та інші отруйні речовини.
— Приємна нічка, чи не так? — промовив Реймонд, непомітно тиняючись у темряві і, як завжди, пихкаючи сигаретою.