Я кивнула.
— Я вийшов подихати свіжим повітрям, — сказав він без натяку на іронію. — Мені не варто пити напої з бульбашками, вони дуже затуманюють голову.
Я зрозуміла, що почуваюся не зовсім тверезою.
— Мені час додому, — промовила я, не надто впевнено тримаючись на ногах. Хоча, мушу зізнатися, це було доволі приємне відчуття.
— Сядьмо на хвилинку, — сказав Реймонд, підводячи мене до пари дерев’яних крісел. Мені сподобалася ця ідея, оскільки нові черевики не найкращим чином впливали на здатність тримати рівновагу.
Реймонд запалив наступну сигарету — здавалося, він затятий курець.
— У них мила сім’я, — зауважив він.
— Лаура підстриже моє волосся, — випалила я, сама не розуміючи навіщо.
— Невже зараз?
— Вона тобі подобається, — замислено кивнула я. Зрештою, я ж була жінкою.
Він засміявся.
— Вона неймовірна, Елеанор, але насправді вона не мій тип, — кінчик його сигарети світився червоною цяткою в напівтемряві.
— А який тип твій? — запитала я, зрозумівши, на своє здивування, що мені дійсно цікаво.
— Не знаю. Хтось не такий… не такий доглянутий, мабуть. Хтось… зачекай хвилинку.
Мені подобалося сидіти нерухомо, поки він не повернувся за кілька хвилин, тримаючи пляшку вина і два занадто яскраво прикрашених паперових стаканчики, на яких було зображено мультяшних гризунів на скейтбордах.
— «Растамиша», — прочитала я вголос. — На бога, що це?
— Постав-но його сюди, — сказав Реймонд і налив вино в… стаканчики. Ми цокнулися беззвучно.
— Мені здавалося, я знайшов ідеальну для мне людину, — сказав він, дивлячись перед собою на подвір’я. — Але нічого не вийшло.
— Чому? — запитала я, хоча насправді могла вигадати багато причин, чому хтось не захотів бути з Реймондом.
— Річ у тім, що я все ще не впевнений до кінця. Я хотів би знати напевне — це все спростило б…
Я кивнула, здавалося, це доволі логічний жест.
— Хелен казала, що справа не в мені, а в ній. — Він посміхнувся, однак це була не посмішка радості. — Не можу повірити, це як у тому старому анекдоті. Після трьох років… загадуєшся, чи вона знала раніше, що їй це не потрібно. Я не розумію, що змінилося. Я не змінився… Принаймні не думаю, що це сталося…
— Людські вчинки можуть бути… незбагненними, — сказала я, затинаючись. — Я частенько не розумію, чому люди роблять певні дії та кажуть певні слова.
Він кивнув.
— У нас була невелика затишна квартира, ми разом проводили свята. Я був… насправді я був готовий попросити її вийти за мене. Господи…
Він подивився на бруківку, а я спробувала уявити Реймонда в традиційному святковому костюмі, циліндрі та краватці, але в мене нічого не вийшло, не кажучи вже про кілт.
— Пусте, — сказав він за якусь мить. — Сміху було, коли я розповів цю історію хлопцям. Я влаштувався на цю роботу. Усе добре. Просто… не знаю. Вона сказала, що я занадто хороший. І як мені це розуміти? Тобто… мені варто було поводитися як покидьок? Може, мені потрібно було її бити? Чи зраджувати її?
Я зрозуміла, що насправді він розмовляв не зі мною; це було як у п’єсі, коли персонаж просто говорить вголос без жодної очевидної на те причини. Однак я знала, що йому на це відповісти.
— Ні, Реймонде, — сказала я. — Ти б ніколи не зробив нічого з того, про що говориш. — Я допила вино й налила ще. — Кілька років я жила з чоловіком, його звали Деклан. Він вдарив мне по нирках, побив мене — загалом він зламав дванадцять кісток. Він зник на кілька ночей, а потім повернувся і розповів мені про жінку, з якою він був. Це була моя провина, у всьому цьому винна я. Але я знаю, що він не мав цього робити. Це я зараз зрозуміла.
Реймонд ошелешено поглянув на мене.
— Господи, Елеанор. Коли це було?
— Кілька років тому, — зізналась я. — Поки я навчалася в університеті. Якось він помітив мене в ботанічному саду, він просто підійшов до мне і почав говорити. Тепер, озираючись назад, я розумію, що це звучить дивно, але вже за тиждень він переїхав до мене.
— Він теж був студентом? — запитав Реймонд.
— Ні, він казав, що читання книжок — це марнування часу й нуднота. Він ніде не працював, не міг знайти роботу, яка б йому відповідала, так він казав. Знайти відповідну комусь роботу не легко. Хіба ні?
Реймонд дивився на мене з дивним виразом обличчя.
— Деклан хотів навчити мене, як стати кращою людиною, — промовила я.
Реймонд запалив ще одну сигарету.
— І чим все закінчилося? — запитав він, не дивлячись на мене, видихаючи цівку диму, що скидалася на страхітливого дракона.