Я забула, наскільки галасливими бувають перукарні, де постійно гудуть сушарки й чутно безглузді балачки. Я сіла в крісло біля вікна, на мене одягнули чорне нейлонове кімоно, яке, на моє занепокоєння, було вкрите короткими волосинами, які залишилися від попереднього клієнта. Тому я швидко їх струсила.
Нарешті підійшла Лаура, як завжди розкішна, і підвела мене до стільця навпроти ряду величезних дзеркал.
— Ти гарно провела час у неділю? — запитала вона і почала метушитися навколо стільця, доки нарешті не сіла за мною на тій же висоті. Вона дивилася не на мене, а на моє відображення. Я зрозуміла, що роблю те саме, і розслабилася.
— Так, — підтвердила я, — це був дивовижний вечір.
— Я вже божеволію від тата, він живе в сусідній кімнаті, — сказала вона, посміхаючись, — і мені потрібно протриматися ще два тижні. Навіть не знаю, як мені з цим впоратися.
— З власного досвіду знаю, що стосунки з батьками можуть бути справжнім випробуванням, — кивнула я.
Ми обмінялися співчутливими поглядами.
— Отже, що сьогодні будемо робити? — запитала вона, розв’язуючи гумку, якою я зав’язала косу, і почала розчісувати волосся. Я подивилася на своє відображення. Моє волосся, не надто густе, мало непоказний каштановий колір і проділ посередині. Звичайне людське волосся і робить те, що зазвичай, — росте на голові.
— Щось інше, — сказала я. — А що б ти порадила?
— А наскільки ти смілива, Елеанор? — запитала Лаура. Це було правильне запитання. Я смілива Елеанор Оліфант.
— Роби все, що захочеш, — сказала я.
— Колір теж? — задоволено уточнила вона.
Я замислилася.
— А це буде нормальний людський колір? Не думаю, що хочу рожеве чи блакитне волосся.
— Я зроблю довжину до плечей, легкий недбалий боб з поступовим переходом довжини, з карамельними та медовими прядками по всій довжині й округлими кінчиками, — сказала вона. — Ну, як звучить?
— Звучить як набір слів, — промовила я.
Вона засміялася, дивлячись на моє відображення в дзеркалі, а потім зупинилася, мабуть, тому, що я не сміялася.
— Довірся мені, Елеанор, — переконливо сказала вона. — Буде красиво.
— Зазвичай слово «краса» не використовують, коли говорять про мою зовнішність, — досить скептично зауважила я.
— Трохи зачекай, — ніжно сказала Лаура і взяла мене за руку. — МАЙЛІ! — заверещала вона, від чого я мало не впала зі стільця. — Підійди-но сюди й допоможи мені змішати кілька кольорів!
Низенька круглощока дівчина з поганою шкірою й гарними очима підбігла до нас. Лаура дала їй інструкції про відсотки та коди, які з тією ж ймовірністю могли стосуватися суміші пороху.
— Хочеш чаю чи кави? Можливо, журнал? — запитала Лаура. Я не могла повірити, що це відбувається насправді зі мною, коли за п’ять хвилин збагнула, що попиваю капучино й гортаю останній номер журналу «ОК!». «Лишень погляньте на мене», — подумала я.
— Готова? — поцікавилася Лаура. Своєю рукою, теплою та м’якою, вона провела по задній частині моєї шиї, коли відділяла прядку й закручувала решту волосся, заколюючи його в пучок позаду. Повільний брязкіт ножиць, які відрізали волосся, нагадував мені тріскотіння вугілля у вогні — дзвінко, небезпечно. Але це тривало недовго. Лаура підняла моє волосся, як тріумфуюча Даліла.
— Перш ніж фарбувати, я його підстрижу, — сказала вона. — На цьому етапі нам потрібні рівні кінці.
Сидячи нерухомо, я не відчувала жодних змін. Вона кидала волосся на підлогу, де воно лежало, ніби мертва тварина. Худорлявий хлопчик, який, здавалося, навряд чи міг робити щось інше, підмітав волосся дуже й дуже повільно, підштовхуючи його щіткою з довгою ручкою. Я спостерігала за його успіхами у відображенні в дзеркалі. А що відбувається з волоссям потім? Від думки про кількість, яка накопичується за день чи тиждень і яку заштовхують у сміттєвий бак, його запах і м’яку, пухку текстуру мені стало млосно.
Лаура підійшла до мене, штовхаючи перед собою візок, і почала накладати густі пасти на певні пасма мого волосся, чергуючи миски. Нанісши чергову порцію, вона загортала пофарбоване волосся у квадрати з фольги. Це була захоплива процедура. За півгодини вона цілком накрила моє волосся фольгою, відкривши моє червоне обличчя, а потім повернулася, увімкнувши гарячу лампу, яку заздалегідь поставила за мною.
— Двадцять хвилин, і все буде готово, — сказала вона.
Вона принесла ще журнали, але радість від їх гортання випарувалася — я швидко втомилася від пліток про зірок, і, на превеликий жаль, виявилося, що в салоні немає журналів «Віч?» або ж «Бі-Бі-Сі Історія». Мені докучала одна думка, але я намагалася не звертати на неї уваги. Я уявляла, як розчісую чиєсь волосся. Так. Когось нижчого за мене, когось, хто сидить на стільці, поки я стою позаду та розчісую прядку за прядкою, намагаючись бути обережною. Цій людині не подобалося, коли її смикали. Такі думки — розпливчасті, таємничі, незрозумілі — добре знешкоджувала горілка, але, на жаль, мені запропонували лише чай чи каву. Цікаво, чому в салонах краси не пропонують чогось міцнішого.