Люди в залі сприймали все як належне: що їх запросили на вечірку, що в них є сім’я, друзі, з якими можна поговорити, що вони закохаються і стануть коханими і, можливо, створять власну сім’ю. А як би я відсвяткувала свій сороковий день народження? Я замислилася. Сподіваюсь, що, коли настане час, поряд будуть люди, які святкуватимуть цю подію зі мною. Можливо, це буде музикант, світло мого нового життя? Та одне я знала напевно: за жодних обставин я не святкуватиму в гольф-клубі.
Коли я повернулася до нашого столика, за ним уже нікого не було. Я поставила пиво Реймонда і почала цмулити «Магнерс». Мабуть, він знайшов більш цікаву компанію. Я сиділа та спостерігала за тим, як танцювали гості, — діджей знову повернувся за пульт і цього разу обрав какофонію зі срібної коробки записів, щось про чоловіка після півночі. Я дозволила думкам вільно зринати в моїй голові. Виявилося, що це доволі ефективний спосіб згаяти час — треба обрати ситуацію чи людину та уявляти хороші речі. У цих мріях можна здійснити будь-що, без обмежень.
Хтось торкнувся мого плеча, я підскочила від несподіванки.
— Вибач, — сказав Реймонд. — Я заскочив у вбиральню, а коли повертався, то затримався поговорити.
Я відчула тепло в місці, до якого він торкнувся рукою, це тривало лише якусь мить, але від його дотику залишився відбиток тепла, і, здавалося, його можна побачити на власні очі. Я зрозуміла, що рука людини створена потрібної ваги та потрібної температури для того, щоб торкатися іншої людини. Роками я багато разів тиснула руки — останнім часом навіть частіше, — але мене ніхто ніколи не торкався.
Звісно, у мене з Декланом були регулярні статеві акти, завжди, коли він хотів, але він ніколи по-справжньому не торкався мене. Він змушував мене торкатися його, казав мені, як, коли і де, а я виконувала його вказівки. У цьому плані я не мала вибору, але пригадую, що тоді мені здавалося, що це все відбувається не зі мною, що це не моя рука і не моє тіло.
Потрібно було просто зачекати, доки все скінчиться. Я зрозуміла, що за тридцять років я ніколи не гуляла ні з ким, тримаючись за руки. Ніхто не розминав мої втомлені плечі і не пестив моє обличчя. Я уявила чоловіка, який обіймає мене й притуляє до себе, коли я засмучена, втомлена чи пригнічена; його тепло, його вагу.
— Елеанор? — промовив Реймонд.
— Вибач, я трохи замислилася, — відповіла я, роблячи ковток «Магнерса».
— Здається, усе добре, — сказав він, вказуючи на гостей.
Я кивнула.
— Я говорив з іншим сином Семмі — Гері та його дівчиною, вони кумедні.
Я знову роззирнулася довкола. Цікаво, от якби в майбутньому я ходила на подібні події з музикантом? Він би зробив усе, щоб я почувалася комфортно, танцював би зі мною, якби я захотіла (що малоймовірно), подружився б з іншими гостями. І тоді, наприкінці вечора, ми разом вирушили б додому, у своє гніздечко, як ті горлиці.
— Серед запрошених ми єдині, у кого немає пари, — зауважила я, роздивляючись інших гостей.
Він скривив обличчя.
— Точно, слухай, я хотів подякувати, що ти пішла зі мною. Жахливо відвідувати подібні заходи добровільно.
— Хіба? — промовила я з цікавістю. — Мені нема з чим порівняти цю ситуацію.
Він подивився на мене.
— Хіба ти завжди була сама по собі? — запитав він. — Минулого тижня ти згадувала про того хлопця, того, що… — я помітила, як він намагається добирати слова, — того, з яким ти зустрічалася, коли навчалася в університеті.
— Як я казала, ми зустрічалися з Декланом кілька років, — сказала я. — І тобі також відомо, чим усе закінчилось. — Я ковтнула ще «Магнерса». — Зрештою звикаєш усе робити самостійно, — додала я. — Насправді так значно краще, ніж отримувати удари в обличчя чи переживати зґвалтування.
Реймонд подавився пивом і якусь мить сидів мовчки, щоб оговтатися. Потім він обережно заговорив:
— Ти ж розумієш, Елеанор, що в тебе є безліч варіантів для вибору, правда? Не всі чоловіки такі, як Деклан. Ти це розумієш?
— Так! — життєрадісно вигукнула я. — Я вже зустріла декого!
Уява малювала мені образ музиканта, який дарує мені фрезії, цілуючи в шию. Та Реймонд чомусь напружився.