— Лишенько! Танці для вродливих людей, Елеанор. Уявила, як ти незграбно рухаєшся, наче морж… — вона голосно засміялася. — Дякую тобі, дуже тобі дякую, люба. Ти поліпшила мені настрій, справді, — вона знову почала реготати. — Елеанор танцює!
— Як у тебе справи, матусю? — тихо запитала я.
— Добре, люба, усе добре. Сьогодні в нас вечір чилі, а це завжди смачно. Пізніше ми переглянемо фільм. Чудеса середи! — тон її голосу був жвавим, життєрадісним — він межував з маніакальною радістю, яку мені вдалося розпізнати.
— Я отримала підвищення, матусю, — бовкнула я, не в змозі приховати ледь відчутні нотки гордості.
— Підвищення! — пхикнула вона. — Це вражає, люба. І що тепер? Отримуватимеш на п’ять фунтів більше?
Я нічого не відповіла.
— Ну, — її голос линув з поблажливою приязністю, — молодець, люба. Правда, гарна робота.
Я подивилася на підлогу, здавалося, з очей от-от потечуть сльози.
Тим часом вона буркнула до когось: «Ні, чорти б вас забрали, я не знала! Але ж казали “Секс і місто 2”! Так, знала! Я думала ми проголосуємо. Що? Знову? Та хай йому…» А тоді знову заговорила до мене:
— Мої співмешканці обрали для перегляду «Втечу з Шоушенку», знову. Можеш у це повірити? І байдуже, що ми дивилися цей фільм щосереди, двадцять разів поспіль… Слухай, не кидай свій проект заради тих нісенітниць, які ти називаєш новою роботою і святкуванням дня народження. У тебе є завдання, і ти маєш зосередитися на ньому. Знаєш, боягузтво ніколи не вважалося чеснотою. Уяви, Елеанор, якби ти дала мені вродливого, відповідного зятя. Це ж було б нормально, люба? Чи не так? Тоді ми могли б стати нормальною сім’єю.
Вона засміялася, і я теж — ця думка була химерною, щоб розмірковувати над нею.
— Мене прокляли доньками, — сумно продовжила вона, — а я завжди хотіла сина. Але в мене буде зять — поки він потрібен. Знаєш, такий ввічливий, вдумливий, уважний, з гарними манерами. Твій проект має ці риси, правда ж, Елеанор? Добре вдягнений чоловік? Правильна вимова? Знаєш, я завжди намагалася наголосити на важливості правильної вимови та належного вигляду.
— Він здається дуже милим, матусю, — сказала я. — Відповідним. Він вродливий, талановитий і успішний. Незрівнянний! — додала я, відчуваючи симпатію. Так, я ледь його знала, тому прикрашала ту дрібку інформації, яку дістала про Джонні Ломонда під час своїх пошуків. Це було досить весело.
Тон її голосу став зневажливим, з нотками прихованої загрози. Утім, вона завжди говорила таким тоном.
— Господи боже, як же мені нудно. Мені набридла ця розмова, і я втомилася чекати, доки ти закінчиш свій проект. Вгамуй свій запал, Елеанор! І в жодному разі не переймайся тим, щоб бути активнішою та наполегливо йти вперед. Тільки не це, небеса тобі не дозволять. Прошу, продовжуй нічого не робити. Сховайся в маленькій квартирці й дивися телевізор на самоті, як ти робиш це Кожного. Божого. Вечора.
А тоді закричала: «Та йду вже! Не смійте починати без мене!» Клацання запальнички, глибокий вдих.
— Мушу бігти, Елеанор. Бувай!
Мертве повітря.
Я сіла дивитися телевізор, на самоті, як і роблю це Кожного. Божого. Вечора.
Одна з причин, через яку ми всі можемо продовжувати жити на цій синьо-зеленій планеті відведений нам час, полягає в тому, що ми завжди маємо можливість щось змінити, хоч ці зміни можуть настати лише згодом. Я навіть не уявляла, що моя робота колись буде схожа на щось, окрім восьмигодинної каторги. На мій подив, цього тижня я вже не вперше помічаю, що, дивлячись на годинник, думаю про те, як непомітно минув день. Роль офіс-менеджера передбачала численні нові завдання, тому мені довелося вчитися і вдосконалюватися. Звісно, усі вони були в межах людських здібностей, але деякі виявилися складними, тому мене тішило, з яким ентузіазмом мій мозок реагував на нові труднощі. Колеги трохи засмутились, почувши новину про те, що тепер ними керуватиму я, але принаймні досі я не помітила жодної ознаки повстання чи непокори. Як завжди, я трималася осторонь і дозволила їм займатися своєю роботою (або тим, що вважалося їхньою роботою, бо насправді вони ніколи не працювали як слід, примудряючись перетворити свої завдання на хаос). Поки що, принаймні, мені вдавалося зберігати статус-кво, тому їхню ефективність не можна було назвати нижчою, ніж вона була до мене.
Нова роль передбачала частішу взаємодію з Бобом, і я збагнула, що він доволі цікавий співрозмовник. Він поділився зі мною багатьма деталями щоденного ведення бізнесу та був напрочуд необережним у розповідях про клієнтів. Згодом я дізналася, що клієнти можуть бути дуже вимогливими, але досі я мала обмежений прямий контакт з ними, що мене цілком влаштовувало.