Інші люди підсідали до нас на лаву, тому нам довелося соватися, як ті краби. Таким чином я опинилася зовсім поряд з містером Реймондом Гіббонсом. Я помітила, що сьогодні від нього лине дивовижно приємний аромат — звісно ж, м’ята, а ще запах мила та якогось дерева, здається, кедра. За весь час він не викурив жодної сигарети. Гадаю, що навіть Реймонд вважав, що курити на кладовищі не варто.
Решта родини ввійшла всередину і сіла поряд з синами Семмі на лаві попереду. Лаура сиділа окремо, виглядаючи неймовірно розкішно. Чорні окуляри! У приміщенні! Надзвичайно. За ними увійшов життєрадісний священик. Чоловік за клавішами органа, який сидів у кутку, розім’яв пальці і почав грати, а ми підвелися. Слова церковної пісні були надруковані в буклеті, але я збагнула, що пам’ятаю їх ще з дитинства. Спів вийшов поганенький і скоріше нагадував атональне бурмотіння, а неприємний голос священика був занадто гучним, можливо, тому, що на його одязі висів мініатюрний мікрофон. Гадаю, йому варто було його вимкнути на час співів — у тому, щоб посилювати його крики, не було жодної потреби. Реймонд, на мій подив, мав приємний легкий тенор і співав як слід, на відміну від решти. Коли сталося так, що люди почали соромитися співати прилюдно? Можливо, це тому, що вони не часто ходять у церкви? Але, з іншого боку, на телебаченні повно співочих конкурсів, у яких люди, попри відсутність таланту, як на мене, зовсім не соромляться брати участь. Можливо, людям подобається виступати соло?
Це була крайня неповага — прийти на похорон людини та белькотіти під час виконання пісень, які, попри похмурість, були обрані, щоб вшанувати її. Я почала співати голосніше. Ми з Реймондом створювали більше звуку, ніж наступні чотири лави, взяті разом, і мене це дуже втішило. Слова пісень були напрочуд сумними і, для такого атеїста, як я, зовсім не вселяли надії та спокою, проте нашим обов’язком було співати їх якомога краще, і співати з гордістю в пам’ять про Семмі. Коли співи закінчилися, я сіла на лаву, щаслива від того, що ми з Реймондом виразили ту повагу, на яку Семмі заслуговував. Кілька людей обернулися, щоб подивитися на нас, мабуть, тому, що вони отримали насолоду від нашого дуету.
Священик говорив про життя Семмі. Було цікаво почути, що він виріс неподалік крихітного села на північному сході в сім’ї фермера. Після школи він пішов у торговий флот, але, втомившись згодом від морського життя, опинився в Глазго, маючи в кишені десять фунтів, новий костюм і не маючи жодного бажання повертатися на ферму, що б там не було. Він познайомився з Джейн у Вулворті, шукаючи голку та нитку. Священик, очевидно, задоволений собою, сказав, що після цього вони виткали щасливе сімейне життя. Далі пішли кроткі релігійні ремарки — звичайна церковна маячня, а потім священик, ніби консультант у «Теско», запустив конвеєр з труною, і Семмі поїхав «на касу».
Життєрадісний, з натягнутою на обличчя посмішкою, ніби це була найкраща частина цієї моторошної події, священик оголосив, що ми заспіваємо останню пісню. Ми з Реймондом спробували мужньо це витримати, але неможливо співати, коли ти плачеш — у твоєму горлі ніби застрягає кісточка від сливи і звуки не можуть крізь неї пройти. Реймонд висякав носа і передав мені упаковку паперових хустинок, які я радо взяла.
Священик повідомив, що родичі Семмі будуть вдячні, якщо ми приєднаємося до них за легкими закусками в готелі «Гауторн Гаус». Коли все закінчилося, люди почали виходити, тиснучи руки та бурмочучи банальні нісенітниці. Я зробила те саме. У залі стояла скринька для пожертвувань від Британської Фундації Серця, «замість квітів», і я побачила, як Реймонд кинув усередину двадцять фунтів. Я кинула три монети по фунту. Але навіть ця сума здалася мені надмірно щедрою. Дослідження нових ліків та ефективних методів лікування серцевих захворювань коштує сотні мільйонів фунтів. Три фунти або триста фунтів — навряд чи це заповнило б ту прірву, яка утворилася між можливістю розробити чи не розробити лікування.
Я сіла на невисокий мур позаду крематорію та повернула обличчя до сонця. Я почувалася невимовно виснаженою. За якусь мить Реймонд сів поряд зі мною, і я почула клацання його запальнички. У мене не було сил навіть на те, щоб відсунутись. Він видихнув довгу цівку.
— Ти як? Усе добре? — запитав він.
Я кивнула.
— А ти?
Він здригнувся.
— Чесно кажучи, я не великий шанувальник похоронів, — сказав він і відвернувся, а потім додав: — Це місце нагадує мені про тата. Це сталося багато років тому, але біль усе ще не вгамувався, розумієш, про що я?