Він хитро вишкірився.
— Дає тобі правильний настрій?
Я спробувала скинути брови в здивуванні, але, що дивно, змогла рухати лише однією. Мені потрібно було багато пити, щоб заглушити нестерпний біль, і цього можна було досягнути, тільки якщо заливатися горілкою. Усе просто, справді.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я, розуміючи, що якось нерозбірливо вимовляю приголосні.
— Похорон, — сказав він, підсуваючись до мене так близько, що його обличчя практично притиснулося до мого. Від нього тхнуло цибулею. — Тут немає нічого поганого. Усі ці смерті… зрештою, хіба ти не відчуваєш, що це змушує тебе…
— Елеанор! — я відчула, як хтось поклав руку на моє плече, і повернулася на стільці, дуже повільно.
— О привіт, Реймонде! — вигукнула я. — Це… насправді, я не знаю. Вибачте, як вас звати, містере?..
Бармен блискавично відсунувся на протилежний бік стійки та продовжив полірувати склянки й дивитися телевізор. Реймонд поглянув на нього поглядом, який можна описати як «недружній», і поклав двадятифунтову банкноту на стійку.
— Зачекай, Реймонде, — сказала я, копаючись у сумочці. — У мене є гроші…
— Припини, — сказав він і доволі ганебно стягнув мене зі стільця. — Ми пізніше з цим розберемося.
Я потупцювала за ним у своїх туфлях на невисоких підборах.
— Реймонде, — промовила я, тягнучи його за рукав. Він подивився на мене. — Я не робитиму собі тату — я вирішила.
Він здавався розгубленим, і я зрозуміла, що зовсім забула розказати йому про те, що думала про тату з того часу, як поговорила з барменом у клубі «Катлінгс». Реймонд посадив мене на підвіконня у віддаленому кінці коридору — не там, де я бачила його раніше, — і залишив мене там. Я озирнулася довкола, цікаво, яка зараз година і чи спалили вони вже Семмі, чи вони тримають усі тіла до кінця дня, щоб потім дати доброго вогню. Реймонд повернувся, тримаючи в одній руці чашку чаю, а в другій — тарілочку з солоним тістечком.
— З’їж це, — сказав він, — і не рухайся, доки я не повернуся.
Я збагнула, що дуже зголодніла. Відвідувачі похорону проходили повз, але ніхто не бачив мене в моєму сховку. Мені тут навіть подобалося. Сидіти було дуже зручно, а коридор був теплим, я почувалася крихітною землерийкою в затишній нірці. Наступне, що я пам’ятаю, як повернувся Реймонд і ніжно, але наполегливо почав мене трусити.
— Прокинься, Елеанор, — сказав він. — Уже пів на п’яту. Час йти.
Ми взяли таксі до квартири Реймонда. Його будинок розташовувався у східній частині міста, яку я не дуже добре знала, адже не мала причин тут бувати. Я з полегшенням дізналася, що його сусідів по квартирі не було вдома, коли ми, трохи спотикаючись, входили в коридор і намагалися не сміятися.
Він дуже непристойним чином спрямував мене у вітальню, де стояв величезний телевізор. А навпроти нього були розкидані ігрові приставки. Окрім комп’ютерного безладу, у квартирі було доволі охайно.
— Не схоже на місце, де живуть хлопці, — здивовано промовила я.
Він засміявся.
— Ми ж не тварини, Елеанор. Я знавець пилососа, а Дезі трохи схиблений на чистоті.
Я кивнула, відчуваючи полегшення, знаючи, що, поки я сидітиму, нічого не причепиться до моєї нової сукні та колготок.
— Чаю? — запитав він.
— Насмілюсь припустити, що в тебе немає горілки чи «Магнерсу», — промовила я.
Він підвів брову, а я продовжила:
— Зараз мені вже значно краще, після сосиски в тісті та сну, — сказала я, і це було дійсно так.
Я відчувала легкість і чистоту та зовсім не почувалася п’яною, гострі почуття дуже приємно затупилися.
Він засміявся.
— Що ж, мені здається, що келих червоного вина не завадив би.
— Червоного чого? — перепитала я.
— Вина, Елеанор. Наприклад, мерло — на нього у «Теско» була спеціальна пропозиція цього тижня.
— А «Теско», — сказала я, — у такому випадку… гадаю, що я приєднаюся до тебе. Але тільки один келих, — додала я, мені не хотілося, щоб Реймонд вважав мене алкоголічкою.
Він повернувся з двома келихами та пляшкою з ковпачком, який загвинчувався.
— Мені здавалося, вино закорковують, — сказала я.
Він ніяк не відреагував на моє зауваження.
— За Семмі, — сказав він, і ми цокнулися келихами, так, як це роблять люди в телевізорі. Вино було теплим і оксамитовим і за смаком нагадувало підгоріле варення.
— Не поспішай! — сказав він, розмахуючи пальцем так, щоб насмішити мене. — Не хочу, щоб ти впала на диван!