Я усміхнулася та зробила ковток вина.
— Я не проти тобі розповісти, Реймонде, — сказала я, на своє здивування, зрозумівши, що це була правда.
Насправді мені хотілося все йому розповісти, особливо після того, як він запитав. Він цікавився не через недоумкуватість чи нудьгу — це був справжній, непідробний інтерес. Звичайна цікавість.
— Я потрапила в пожежу, — сказала я, — коли мені було десять. Пожежа в будинку.
— Господи! Мабуть, це було жахливо.
Між нами зависла довга мовчанка, і я практично бачила, як зринають у повітря його запитання, ніби літери вилітають з його голови й складаються в повітрі в слова.
— Несправна електропроводка? Каструля на плиті?
— Пожежа розпочалася навмисно, — сказала я, відмовляючись давати якісь пояснення.
— Трясця, Елеанор! — сказав він. — Підпал?
Я зробила ще один ковток оксамитового вина, але нічого не сказала.
— А що сталося після того?
— Ну, — розпочала я, — якось я казала, що ніколи не була знайома зі своїм батьком. Після пожежі мене забрали в притулок. Прийомні батьки, дитячі будинки, з яких мене знову передавали прийомним батькам, — здається, я переїжджала кожні півтора року. Мені виділили місце для навчання в університеті — тоді мені було сімнадцять, — а опікунська рада дала мені житло. Я й досі живу в тій квартирі.
Він здавався таким засмученим, що від цього і я почала засмучуватися.
— Реймонде, насправді це не настільки незвичайна історія. Багато людей зростає в значно, значно складніших умовах. Таке життя.
— Це не значить, що так має бути, — сказав він.
— У мене завжди було ліжко, у якому я могла спати, достатньо їжі, у мене був одяг і взуття. Я завжди була під наглядом дорослих. У світі живуть мільйони дітей, які не можуть сказати того ж про себе, на жаль. Якщо замислитися, то мені дуже пощастило.
Здавалося, він от-от заплаче, — мабуть, це все через вино. Воно робить людей надміру емоційними, так кажуть. Я відчувала, що між нами, ніби привид, літає непоставлене запитання. «Тільки не запитуй, не запитуй», — думала я, відчайдушно бажаючи цього й схрестивши пальці під покривалом.
— А що з твоєю мамою, Елеанор? Що сталося з нею?
Я одним махом допила решту.
— Я б не хотіла говорити про матусю, якщо ти не проти, Реймонде.
Він виглядав здивованим і, знайома реакція, трохи розчарованим. На щастя для нього, він не наполягав на продовженні цієї теми.
— Як скажеш, Елеанор. Ти можеш говорити мені що хочеш, будь-коли. Ти ж це знаєш, чи не так?
Я кивнула, на своє здивування, я зрозуміла, що я так і робила.
— Ми ж друзі, Елеанор, правильно? — сказав він, вино робило його більш відвертим, ніж зазвичай.
— Так, — підтвердила я, підморгуючи.
Мій перший друг! Звичайно, він був небагатим майстром комп’ютерної техніки з безліччю недоладних соціальних звичок, але все-таки — друзі! Мені, безумовно, знадобилося дуже багато часу, щоб у мене з’явився бодай один друг. Я добре знала, що в людей мого віку зазвичай є принаймні один чи двоє друзів. Я не намагалася їх уникати, і я нікого не шукала; насправді однодумців зустріти напрочуд складно. Після пожежі мені ніколи не вдавалося знайти людину, яка могла б заповнити прогалини всередині мене. Я не скаржуся, зрештою це цілковито моя провина. Хай там як, у дитинстві я так часто переїжджала, що підтримувати дружні контакти було не надто просто, навіть якби мені цього дуже хотілося. Так багато прийомних родин, усі ці нові школи. В університеті я закохалася в класику і залюбки присвятила себе навчанню. Я жертвувала походами в клуби, щоб отримати високі оцінки та щедру похвалу від викладачів. І це здавалося мені вигідною угодою. І звичайно, кілька років я була з Декланом. Він не любив, коли я ходила кудись без нього. Чи краще сказати, із ним.
Після закінчення університету я почала працювати у фірмі Боба, і, бачить Бог, там не було моїх однодумців. Як тільки звикаєш до самотності, то починаєш сприймати її як цілком природне явище. Я, безумовно, звикла до самотності.
Чому ж тепер Реймонд захотів стати моїм другом? Можливо, він також був самотнім. Можливо, йому було шкода мене. Можливо — і це неймовірно, але, гадаю, що цілком можливо, — я йому подобалася. Хто знає? Я обернулася до нього, хотіла дізнатися причину, хотіла сказати йому, наскільки щасливою я почуваюся від того, що нарешті знайшла друга, але його голова впала на груди, і щелепа відвисла. Попри це, він доволі швидко повернувся до життя.