— Бережіть себе, міс Оліфант, — сказав він, нахиляючи голову набік, без усмішки.
— Прощавайте, містере Дюван, — сказала я.
Дорога додому насправді забирала лише десять хвилин, але мені знадобилося півгодини — пляшки в сумці, важкість у ногах. Я не бачила жодної живої душі на вулиці, навіть кота чи сороки. Світло було тьмяним, забарвлюючи світ сірими й чорними кольорами, безрадісна відсутність кольору важким тягарем лягала на мої плечі. Я увійшла до квартири і зачинила ногою двері за собою, а тоді вилізла зі свого одягу, кидаючи його на підлогу в коридорі. Мимохідь я помітила, що від мене тхне — піт, блювота і солодкуватий металевий запах, що міг бути метаболізованим алкоголем. Я занесла синій пакет у спальню й одягнула лимонну нічну сорочку. Я залізла під ковдру і бездумно потягнулася до пляшки.
Я пила з цілеспрямованою, незламною рішучістю вбивці, але мої думки просто не могли, ніяк не хотіли тонути, ніби ті огидні, роздуті трупи, вони продовжували плавати на поверхні у всій своїй блідій, загазованій потворності. Звичайно, це був жах від власного самообману: він, я… про що я тільки думала? А гірше того, знано гірше, було те, що я відчувала сором. Я скрутилася калачиком, спробувавши зайняти якомога менше місця на ліжку. Мерзенно. Я сама себе надурила. Я безнадійна, як завжди казала мені матуся. Звук полинув у подушку, він нагадував скавчання тварини. Я не могла розплющити очі. Я не хотіла бачити навіть сантиметра власної шкіри.
Мені здавалося, я могла самотужки розв’язати цю проблему, так ніби все, що було зроблено за всі ці роки, можна було легко виправити. Я знала, що люди не повинні існувати так, як робила це я, — робота, горілка і сон у постійному незмінному циклі, у якому я оберталася навколо себе, у собі, на самоті й у тиші. Я йшла в нікуди. Якось я збагнула, що це неправильно. Я підняла голову досить високо, щоб побачити це і відчайдушно забажати змін, я буду хапатися за будь-яку соломинку, дозволяючи собі провалитися в сон і уявляючи якесь… майбутнє.
Я зіщулилась. Ні, це неправильно. Це означає збентеження, короткочасний сором. Моя душа прагнула очиститись, стати екзистенційно непорочною, як на початку людського життя. Чому тоді я дозволила собі думати, що можу жити нормальним життям, щасливим життям, яким живуть інші люди? Чому я думала, що музикант міг би стати частиною цього, допоміг би мені це зробити? Відповідь врізалася в мою свідомість: матуся. Я хотіла, щоб матуся мене любила. Я так довго була сама. Мені потрібен був хтось, хто допоміг би впоратися з матусею. Чому поряд зі мною не було нікого, хто б допоміг мені впоратися з матусею?
Я знову і знову прокручувала в голові цю картинку, не забуваючи про другу річ, яку збагнула того вечора. Це сталося пізніше, коли я стояла вже значно далі від сцени, якраз посеред натовпу. Я пішла до бару, щоб взяти собі щось випити, а коли повернулася, з’ясувалося, що прохід до сцени зайняли інші люди. Я випила чергову чарку — уже шосту? Сьому? Не пам’ятаю. Він не міг бачити мого обличчя, бо я стояла задалеко, я про це подбала. Гурт припинив грати — у когось порвалася струна і її потрібно було замінити.
Він нахилився до мікрофона і скинув брову. Я бачила його ліниву, привабливу посмішку. Він дивився в темряву, але нічого там не бачив.
— І чим же нам зайнятися? Бо Девід до біса довго вовтузиться зі своїми струнами. — Він повернувся до похмурого чоловіка, який показав йому середній палець, не відволікаючись від своєї гітари. — Ну, тоді трохи вас розважу, леді! — сказав він, повернувся спиною до натовпу, розстебнув ремінь, зняв джинси і почав трусити своїм блідим білим задом.
Деякі люди в натовпі почали сміятися. Хтось почав викрикувати лайливі слова. Вокаліст відреагував непристойним жестом. З безкомпромісною ясністю я зрозуміла, що чоловік на сцені переді мною був, без сумніву, покидьком. Група почала грати чергову пісню, і всі почали стрибати, а я пішла до бару, замовити подвійну порцію горілки.
Пізніше я знову прокинулася. Але не розплющувала очей. Мене дещо цікавило. А що як, подумала я, що як справа була в мені? Я нічого не дала цьому світу, абсолютно нічого, і я нічого не взяла від нього. Коли я припиню нарешті своє існування, нікому до цього не буде діла.
Відсутність більшості людей у цьому світі залишає певну порожнечу в душах інших людей, хоча б у кількох. За мною ніхто б не тужив.