— То де вона? У лікарні? У будинку для літніх людей? — почав вгадувати він.
Я похитала головою.
— Це погане місце для поганих людей, — промовила я. На мить він замислився.
— У в’язниці? — Він виглядав шокованим. Я помітила його погляд, але нічого не відповіла. Після чергової короткої паузи він запитав, цілком обґрунтовано, який злочин вона скоїла.
— Не пам’ятаю.
Він поглянув на мене і пхикнув:
— Маячня… Годі тобі, Елеанор. Можеш мені розповісти. Моє ставлення до тебе ніяк не зміниться, я обіцяю. Ти ж цього не робила, що б там не було.
Я відчула, як тілом прокотилася гаряча хвиля, піднімаючись до обличчя і переходячи на спину, відчуття, яке можна порівняти з тим, коли вводять заспокійливе перед загальною анестезією. Моє серцебиття пришвидшилось.
— Це правда, — сказала я. — Я не знаю. Мені здається, що колись мені про це розповідали, але я не пам’ятаю. Мені тоді було лише десять. І всі намагалися не згадувати про це в моїй присутності…
— Та годі тобі, — урвав він. — Вона мала скоїти щось жахливе, якщо її… Добре, а що було в школі? У подібних ситуаціях діти можуть бути справжніми негідниками. Як реагували люди, коли чули твоє ім’я? Хоча, коли ми з тобою про це говоримо, я не можу пригадати, що читав колись про злочин, у якому згадувалося б прізвище Оліфант…
— Гадаю, ти б запам’ятав про Оліфант, — сказала я.
Він не усміхнувся. Це був не надто дотепний жарт. Я кахикнула.
— Насправді Оліфант не моє справжнє прізвище, — промовила я. Воно сподобалося мені, і мене так називали, і я завжди неймовірно вдячна людині, яка обрала його для мене. Не часто зустрінеш людину з прізвищем Оліфант. Це точно. Воно особливе.
Він поглянув на мене, ніби вивчав фотоплівку.
— Після того що сталося, вони змінили моє ім’я, перевезли сюди… це було зроблено для того, щоб люди мене не впізнавали, щоб захистити мене. У цьому іронія.
— Навіщо це було потрібно? — запитав він.
Я зітхнула.
— Жити в прийомній сім’ї не завжди весело. Тобто все було добре, я мала все необхідне, але життя складається не лише з пікніків і бійок подушками.
Він звів брови, киваючи. Я перемішала каву.
— Зараз терміни, очевидно, змінилися, — зауважила я. — Тепер про молодих людей, які перебувають під опікою, кажуть, що за ними «доглядають». Але за всіма дітьми потрібно «доглядати»… це має бути обов’язкова умова.
Я почула свій голос, розлючений і засмучений. Нікому не подобається чути себе такими. Якщо хтось просить: «Опиши себе двома словами», а ти кажеш: «Ну… треба поміркувати… розлючений і засмучений», це не призведе ні до чого хорошого.
Реймонд простягнув руку і дуже обережно стиснув моє плече. На перший погляд це було зайве, але насправді мені було дуже приємно.
— Хочеш я з’ясую, що вона зробила? — запитав він. — Б’юсь об заклад, що зможу це зробити, і то легко. Магія Всесвітньої павутини.
— Ні, дякую, — відрізала я. — Я і сама можу пошукати і зробила б це, якби хотіла. Ти ж не єдина людина, яка вміє користуватися комп’ютером.
Його обличчя почервоніло.
— У будь-якому разі, — продовжувала я, — як ти доволі розумно зауважив, це мало бути щось абсолютно жахливе. Не забувай, мені все ще потрібно розмовляти з нею раз на тиждень — це і так дуже не просто. А якщо я дізнаюся, що саме вона зробила, то це завдання стане геть неможливим… що б вона там не накоїла.
Реймонд кивнув. До його честі, він виглядав трохи присоромленим і лише трохи розчарованим.
Він, на відміну від більшості людей, не був допитливим. Після цієї розмови він, звісно, продовжував ставити запитання, але це були нормальні запитання, які міг поставити будь-хто, якби цікавився справами мами свого друга (друг! У мене є друг!): як у неї справи, чи ми не спілкувалися з нею нещодавно. Я запитувала його про те саме. Це нормально. Певна річ, я не переповідала більшої частини наших з матусею розмов — повторювати її слова було надто болісно, незручно й принизливо. Упевнена, що Реймонд чітко усвідомлював, що я маю багато фізичних та особистих вад, тому не варто було зайве йому про це нагадувати, передаючи матусині «дотепи».
Іноді він змушував мене замислюватися. Ми говорили про свята, про те, як він подорожуватиме після того, як вийде на пенсію, якщо матиме досить коштів, щоб жити на широку ногу.