— Господи, я безмежно втомилася говорити. Тепер твоя черга, Елеанор. Якщо в тебе є хоч крихта соціальних навичок, ти маєш знати, що розмова має бути двосторонньою, це ніби словесний теніс. Хіба ти не пам’ятаєш, як я тобі це пояснювала? Тому розповідай — чим ти займалася цього тижня?
Я мовчала, не впевнена, що зможу заговорити.
— Мушу сказати, — продовжувала вона, — я здивувалася, коли ти розповіла про своє підвищення. Ти ж завжди була послідовником, а не лідером. Чи не так, люба?
Чи варто сказати їй, що я взяла лікарняний? Останнього разу мені пощастило уникнути розмови про роботу, але зараз вона порушила цю тему. Може, вона вже знає про лікарняний і це якась пастка? Я напружено думала, але мені це ніколи не вдавалося. Занадто повільно, Елеанор, занадто пізно…
— Матусю, я… почувалася недобре. І взяла лікарняний. — Вона глибоко вдихнула. Шокована? Занепокоєна? Той самий подих вирвався з неї та прокотився крізь телефонну слухавку до мого вуха, важкий і швидкий.
— Так краще, — промовила вона, радісно видихаючи. — Навіщо жувати тютюн, коли можна курити улюблене, смачне «Собраніє»?
Вона зробила ще одну глибоку затяжку й знову заговорила, ще знудженіше:
— Слухай, у мене не так багато часу, — сказала вона. — тому давай-но коротко. Що з тобою сталося, що ти була змушена прогуляти роботу? Щось серйозне? Це загрожує життю? Ти при смерті?
— У мене клінічна депресія, матусю, — випалила я.
Вона шморгнула носом.
— Дурниці! Такого не буває.
Я пригадала слова лікарки та Реймонда, а ще те, яким добрим і чуйним був Боб. Він сказав, що його сестра роками страждала від депресії. А я про це навіть не здогадувалася.
— Матусю, — промовила я якомога зухваліше, — у мене клінічна депресія. Я відвідую психолога і намагаюся з’ясувати, що сталося в дитинстві, і…
— НІ! — закричала вона так гучно і несподівано, що я відступила назад. А коли вона заговорила знову, її голос був тихим — загрозливо тихим: — А тепер слухай сюди, Елеанор. За жодних обставин не смій обговорювати своє дитинство з іншими людьми, особливо з так званими психологами. Ти мене зрозуміла? Не смій. Я застерігаю тебе, Елеанор. Якщо ти станеш на цей шлях, знаєш, що станеться? Ти знаєш, що я зроблю? Я…
Мертве повітря.
Як завжди, матуся мене налякала. Але річ була в тому, що цього разу — уперше за весь цей час — вона також здавалася наляканою.
31
Минуло кілька тижнів, і сеанси з Марією Темпл перетворилися на звичний пункт мого щоденного графіка. Попри вітер, мені було приємно вийти на вулицю, тому, замість того щоб їхати автобусом, я вирішила пройтися і насолодитися залишками сонячного тепла.
На вулиці було повно людей з тією ж думкою. Приємно бути частиною натовпу, і в цьому змішуванні я відчувала радість. Я кинула двадцять пенсів у паперовий стаканчик чоловіка, який сидів на хіднику з дуже красивим собакою. У кав’ярні «Греггс» я купила пончик з помадкою і їла його дорогою до неї. Я посміхнулася дивовижно потворному немовляті, яке трусило своїми кулачками, сидячи в яскравому дитячому візку. Мені подобалося помічати деталі. Тендітні промінчики життя — вони складалися до купи й допомагали відчувати, що і ти зможеш стати частинкою, крихітним фрагментом людства, корисно заповнюючи собою простір, хоч і мізерний. Чекаючи на переході, доки загориться зелене світло, я замислилася над цим.
Раптом хтось ляснув мене по плечі, і я підскочила від несподіванки.
— Елеанор? — Це була Лаура, по-мультяшному блискуча, як завжди. Я не бачила її з похорону Семмі.
— О, привіт, — промовила я. — Як ти? Вибач, що не виходила на зв’язок від похорону твого батька.
Вона засміялася.
— Не переймайся, Елеанор, Рей пояснив, що в той день ти була трохи не при собі.
Я відчула, як червоніє моє обличчя, і опустила погляд на хідник. Гадаю, тоді я перебрала горілки. Вона злегка торкнулася моєї руки.
— Нічого страшного, похорони для цього й існують — трохи випити й потеревенити, — усміхнулась вона.
Я знизала плечима, усе ще відводячи погляд.
— У тебе чудова зачіска, — сказала вона життєрадісно.
Я кивнула, поглянувши в її очі, обведені чорним олівцем.
— Насправді вже кілька людей сказали мені про це, — зауважила я, відчуваючи більшу впевненість у собі, — а це змушує мене думати про те, що ти зробила хорошу роботу.
— Дуже приємно це чути, — промовила вона. — Ти ж знаєш, що можеш забігати в салон будь-коли — я завжди допоможу тобі навести лад на голові, Елеанор. Ти була такою доброю з моїм батьком, такою милою.