— Кілька хабарів кому треба. Я мав дівчину на оці відтоді, як Марш вказав на неї. Хотів дати тобі можливість поспостерігати за її роботою самому.
На протилежному боці вулиці двері Кантону нарешті розчинилися, і сходами зійшов Кеймон, оточений гуртом своїх «слуг». Худенька коротко стрижена дівчина була з ними. Її вигляд змусив Келсьє спохмурніти. Кроки дівчини були нервові й полохливі, вона мало не підстрибувала, коли хтось робив різкий рух. На правому боці обличчя видніли сліди синця, що не зійшов остаточно.
Келсьє глянув на бундючного Кеймона. «Треба буде вигадати щось особливе для цього персонажа».
— Бідолашка, — пробурмотів Доксон.
Келсьє кивнув.
— Незабаром вона від нього звільниться. Просто диво, що її ніхто досі не знайшов.
— То твій брат мав рацію?
— Так. Вона щонайменше імлиста, а якщо Марш бачить у ній більше, то я схильний йому вірити. Я трохи здивований, що дівчина застосувала алломантію на чиновника Міністерства, та ще й у будівлі Кантону. Гадаю, вона навіть не усвідомлює, що саме робить.
— Хіба таке можливо? — запитав Доксон.
— Так. Можна спалювати мікроелементи, які є у воді, хоча вони дають лише дрібку сили. Це одна з причин, чому Пан Всевладар побудував столицю саме на цьому місці — тутешній ґрунт містить багато металів. Я б сказав...
Він урвав мову і злегка насупився. Щось було негаразд. Келсьє глянув у бік Кеймона та його ватаги. Ті ще не зникли з поля зору — вони саме перетинали вулицю, відходячи в південному напрямку.
У дверях Кантону з’явилася постать. Стрункий, з упевненою поставою чоловік мав довкола очей татуювання великого прелана Кантону фінансів. Мабуть, саме з ним щойно зустрічався Кеймон. Зобов’язувач вийшов із будівлі, а разом із ним виступив ще один чоловік.
Доксон, що стояв поруч, ураз заціпенів.
Другий чоловік був високий, міцної статури. Коли він обернувся, Келсьє побачив, що в очниці чоловіка забито грубі металеві штирі. Завтовшки з око, стрижні-цвяхи були такі довгі, що їхні гостряки десь на дюйм стирчали з потилиці, гладко виголеної, як і вся голова. Пласкі кінці, наче два срібні диски, блищали в очницях — там, де мали бути очі.
Сталевий інквізитор.
— Що тут робить цей нелюд? — запитав Доксон.
— Стій спокійно, — сказав Келсьє, намагаючись виконати власну пораду.
Інквізитор подивився в їхній бік. Його металеві очі оглянули Келсьє, а тоді обернулись у тому напрямку, куди пішов Кеймон із дівчиною. Як і всі інквізитори, цей мав довкола очей складний татуйований візерунок — переважно чорний, лише з однією виразною червоною лінією, яка свідчила про високий ранг у Кантоні інквізиції.
— Він тут не через нас, — сказав Келсьє. — Я нічого не спалюю, він гадає, що ми просто звичайні дворяни.
— Дівчина, — мовив Доксон.
Келсьє підтвердив кивком голови.
— За твоїми словами, Кеймон уже протягом якогось часу крутить цю оборудку з Міністерством. Мабуть, дівчину помітив котрийсь із зобов’язувачів. Вони навчені розпізнавати, коли алломант торкається їхніх емоцій.
Доксон замислено насупився. На протилежному боці вулиці інквізитор про щось розмовляв із зобов’язувачем, після чого обидва неквапливо рушили в тому напрямку, в якому зник Кеймон.
— Вони, мабуть, приставили до них «хвіст», — сказав Доксон.
— Це ж Міністерство, — відповів Келсьє. — Щонайменше два «хвости».
Доксон кивнув.
— Кеймон приведе їх просто до свого сховку. Десятки людей загинуть. Вони, звісно, не найприємніші особи, але...
— Але вони по-своєму борються з Останньою імперією, — докінчив Келсьє. — Крім того, я не можу дозволити ймовірній з-імли-народженій вислизнути від нас: я хочу поспілкуватися з дівчиною. Розберешся з тими «хвостами»?
— Я сказав, що знудився, Келе, а не що втратив форму, — відповів Доксон. — Я ще можу дати раду кільком міністерським лакизам.
— Добре, — мовив Келсьє, дістаючи з кишені плаща невеличкий флакон.
Усередині в спиртовому розчині плавали крихітні ошурки різних металів. Залізо, сталь, олово, п’ютер[2], мідь, бронза, цинк і латунь — вісім основних алломантичних металів. Келсьє відкоркував флакончик і одним швидким ковтком вихилив його вміст. Відтак сховав до кишені порожню пляшечку й витер губи.
— Я беру на себе інквізитора.
Доксон глянув на нього з тривогою.
— Ти збираєшся битися з ним?
Келсьє похитав головою.
— Це надто небезпечно. Я лише відверну його увагу. Нумо, до роботи. Не можна, щоб Міністерство знайшло сховок.
Доксон кивнув.
— Зустрінемося на п’ятнадцятому перехресті, — сказав він, після чого пірнув у провулок і зник за рогом.