Келсьє мчав до замку, а довкола нього вирувала імла. Він легко перемахнув через захисний мур, що оточував фортецю, але потроху його починало тягнути донизу. Клята вага — навіть найшвидша стріла зрештою нахиляється до землі й падає.
Через вагу власного тіла Келсьє, замість вилетіти просто на дах, став опускатися по дузі. Неспроможний скинути швидкість, він наближався до замкової стіни, але на кілька десятків футів[3] нижче, ніж треба.
Набравши в груди повітря, Келсьє підпалив п’ютер, що збільшував фізичну силу, подібно до того, як олово загострювало відчуття. Перевернувшись у повітрі, з-імли-народжений ударився в кам’яну стіну ногами. Навіть посиленим м’язам не сподобалося таке випробування, але обійшлося без зламаних кісток. Келсьє негайно відпустив промінь, що вів до верхівки, і, кинувши монету, «відштовхнувся» від неї, коли почав падати. Він глянув угору, шукаючи щось металеве, знайшов свинцеві перетинки вітражного вікна й «потягнув» за них.
Монета впала на землю і могла тепер тримати його вагу. Келсьє злинув угору, «відштовхуючись» від монети й одночасно «підтягуючись» за вікно. Потім, погасивши обидва метали, він пролетів останні кілька футів за інерцією. Плащ тихо лопотів на вітрі, коли Келсьє досяг краю верхнього сторожового ходу. Перемахнувши через кам’яний парапет, він м’яко опустився на виступ.
За три кроки від нього стояв отетерілий вартовий. Келсьє миттю кинувся на нього, підстрибнувши в повітрі й злегка «потягнувши» за металевий нагрудник. Солдат утратив рівновагу, а Келсьє тим часом вихопив один зі своїх скляних кинджалів. Дочекавшись, коли сила залізного «потягу» зіштовхне його з супротивником, він ударив того обома ногами в груди, згрупувався й перетяв горло посиленим алломантією змахом.
Вартовий упав, а Келсьє спритно опустився біля нього, дослухаючись, чи, бува, крик тривоги не розітне ніч. Але довкола панувала тиша.
Келсьє лишив вартового захлинатися кров’ю. Той, найпевніше, був дрібним дворянином. Ворогом. Якби натомість він був скаа-солдатом, що зрадив своїх за кілька монет... що ж, тоді Келсьє ще охочіше допоміг би йому вирушити у вічність.
Він «відштовхнувся» від нагрудника умирущого, щоб із кам’яного ходу вискочити на дах. Бронзова покрівля була холодна й слизька під ногами. Келсьє побіг по ній до південного боку будівлі, шукаючи балкон, про який казав Доксон. Він не надто переймався тим, що його можуть помітити. Цього вечора в нього було дві мети. Перша — викрасти атій, десятий і наймогутніший із загальновідомих алломантичних металів. Друга — здійняти колотнечу.
Він легко знайшов потрібний балкон. Широкий і довгий, той, либонь, правив за терасу, де могли приємно проводити час невеликі групки людей. Тепер, однак, там було тихо й порожньо, якщо не брати до уваги двох вартових. Келсьє завмер у нічній імлі над балконом; загорнута в сірий плащ, його постать була майже непомітна; пальці ніг торкалися самого краю металевого даху. Двоє вартових, нічого не підозрюючи, теревенили внизу.
«Час уже трохи пошуміти».
Келсьє зістрибнув із карниза просто між ними. Спалюючи п’ютер, щоб зміцнити тіло, він щосили «відштовхнувся» від обох чоловіків одночасно. Оскільки він був посередині, подвійний «поштовх» лише стиснув його, а вартових відкинув у протилежні боки. Ті вражено скрикнули, коли невідомою силою їх зненацька жбурнуло назад і перекинуло через перила просто в бездонну темряву.
Падаючи, вони кричали. Келсьє широко розчахнув балконові двері, запускаючи всередину звої імли, що поповзли вперед, захоплюючи темне приміщення.
«Третя кімната», — подумав Келсьє, скрадливим бігом просуваючись уперед. Друге приміщення виявилося чимось на кшталт тихої оранжереї. У низьких вазонах росли декоративні кущі й маленькі деревця, а одна стіна була суцільним величезним вікном від підлоги до стелі, щоб забезпечити достатньо сонячного світла. Хоч у кімнаті було темно, але Келсьє знав, що листя матиме інше забарвлення, ніж звичне брунатне: деяке буде біле, деяке — червонувате, а деяке, можливо, — блідо-жовте. Такі рослини були дивовижею, і вирощували їх тільки для дворян.
Келсьє швидко проминув оранжерею й зупинився перед наступними дверима, помітивши світло, що просякало крізь щілини. Він погасив олово, щоб надто чутливі очі не осліпли від яскравого освітлення, і розчахнув двері.