«Що ж, принаймні ця частина плану Келсьє працює». Її помітили. Однак їй ледве вдалося стримати себе й не зіщулитися на стільці, коли поруч пройшов великий прелан. На щастя, не той, із яким вона зустрічалася, хоча цей був так само вдягнений у сіре вбрання і мав темні татуювання довкола очей.
Власне кажучи, на вечірці було чимало зобов’язувачів. Вони походжали там і тут, перемовляючись із гостями. І все ж у їхній поведінці була... якась відчуженість. Окремішність. Вони кружляли довкола, немовби дорослі, що пильнують дітей.
«Міська варта наглядає за скаа, — подумала Вен. — Мабуть, зобов’язувачі виконують те саме завдання щодо аристократії». Дивно було це бачити: вона завжди вважала дворян вільними. Так, вони були куди впевненіші в собі, ніж скаа. Багато з них, схоже, приємно проводили час, а зобов’язувачі не поводилися як наглядачі або навіть як шпигуни. І все ж вони були тут. Сновигали, долучаючись до розмов. Таке собі постійне нагадування про Пана Всевладаря та його імперію.
Вен відвела погляд від зобов’язувачів — їхня присутність і далі змушувала її трохи нервуватися, — а натомість зосередила свою увагу на гарних вітражних вікнах. Зі свого місця вона могла розглядати ті, що були навпроти, по той бік зали.
Вітражі зображали сюжети на релігійну тематику, що була до вподоби аристократам. Можливо, так вони прагнули показати свою відданість, а можливо, це була вимога Міністерства. Вен не знала, але Валетта, найпевніше, не знала б цього також, тому все було гаразд.
На щастя, вона впізнала-таки деякі зі сцен — переважно завдяки Сейзедовій науці. Террісієць, схоже, знав міфологію Пана Всевладаря так само добре, як і всі решта, хоча Вен здавалося дивним, що він вивчав релігію, яка, на його думку, так пригноблює людей.
Центральним зображенням була Безодня. Чорна — чи то пак темно-фіолетова у випадку вітражів — безформна пляма, розкинувши загрозливі мацаки, розповзалася по кількох вікнах. Вен дивилася на неї та на яскраво-кольорове зображення Пана Всевладаря, і підсвітлена знадвору картина її дещо бентежила.
«Безодня — що то було? — гадала дівчина. — Навіщо зображати її безформною? Чому не показати, якою вона була насправді?»
Вен ніколи раніше не замислювалася про Безодню, але Сейзедові розповіді лишили запитання. Вона інтуїтивно відчувала якесь шахрайство. Пан Всевладар, либонь, вигадав у минулому якусь жахливу загрозу, яку він начебто подолав і таким чином здобув собі імператорство. Але тепер, дивлячись на це потворне звивисте невідь-що, Вен майже вірила.
Що як справді існувало щось таке? І як у такому разі Панові Всевладарю вдалося його перемогти?
Дівчина зітхнула й похитала головою. Вона вже починала думати геть як дворянка: захоплювалася красою зображень, розмірковувала, що вони означають, однак ледве й замислювалася, скільки коштів пішло на них. Мабуть, річ була в тому, що тут усюди панувала така дивовижна краса й розкіш.
Колони в залі були не просто стовпами, а різьбленими витворами мистецтва. Над вікнами зі стелі звисали широкі прапори, а попід височенним склепінням сходилися аркові перекриття із замковими каменями[4] посередині. Якимось чином Вен знала, що кожен камінь — майстерно карбований, хоча знизу цього й не було видно.
Пари, що танцювали посеред зали, пасували до розкішного опорядження, а може, й перевершували його. Граційно кружляючи під тиху музику, вони рухалися, здавалося, без жодного зусилля. Чимало з них розмовляли між собою під час танцю. Дами почувалися цілком вільно у своїх строях, проти яких її оздоблена рюшами сукенка видавалася геть простою. Сейзед мав рацію: у моді, вочевидь, було довге волосся, хоча жінки носили його як розпущеним, так і зібраним у високі зачіски.
Тут, серед величної зали, вишукано вбрані аристократи видавалися якимись інакшими. Шляхетними. Невже це були ті самі люди, що били її друзів і поневолювали скаа? Вони здавалися такими... бездоганними, такими добре вихованими — важко було повірити, що вони здатні на такі жахливі вчинки.
«Цікаво, чи вони взагалі помічають зовнішній світ, — подумала Вен, спостерігаючи за парами на танцювальному майданчику, і поклала лікті на стіл. — Може, вони не бачать нічого поза своїми замками й балами — так само, як за сукнею і макіяжем вони не бачать мене».
Сейзед легенько торкнувся її плеча, і Вен, зітхнувши, прибрала позу, що більше личила дамі. За кілька хвилин принесли вечерю, і це було таке свято запахів і смаків, що вона розгубилася б, якби протягом останніх кількох місяців не куштувала подібних наїдків. Нехай Сейзед у своїх уроках і оминув танці, але етикету за столом він навчив її дуже докладно, і за це Вен була йому вдячна. Як сказав Келсьє, головна мета сьогодні — вийти у світ, і важливо було під час цього не зганьбитися.
4
Замковий камінь (також замок або ключ) — клинуватий елемент кладки у вершині арки, що вкладається останнім, замикаючи її.