Він не поспішав. Він хотів вибрати правильний момент, адже це все-таки щось подібне до першого побачення. Спочатку прочитав квитанцію на рюкзаку — на ній значилася дата, коли його здали до камери схову. Асаф підрахував: трохи менше місяця тому. Схоже, Тамар здала рюкзак і після цього зникла. Але чому вона не лишила рюкзак удома? Може, там щось таке, що не повинно потрапити на очі її батькам? Асаф згадав, як поморщилася Теодора, коли згадала батьків Тамар. Що ж вона сказала? Він заплющив очі, понишпорив у пам’яті і за мить вивудив звідти слово за словом: «...потребує грошей, а останнім часом — дуже багато грошей. А у батьків своїх вона, звісно, не бере». Асаф перебрав у голові все, що чув про Тамар, але нічого путнього не придумав.
Потім він спробував згадати, де сам був того дня, коли вона здала рюкзак. Цікаво, невже був такий час, коли він навіть не чув про Тамар! Це як тато з мамою, які жили в одному місті, не знаючи про існування один одного, можливо, навіть зустрічались на вулиці, в кіно, не думаючи, що настане час, коли у них буде троє спільних дітей.
Але що ж він робив того дня? Асаф ще раз вирахував дату. На самому початку канікул. Що він міг тоді робити? Зараз його життя здавалося йому таким порожнім порівняно з двома останніми днями, наелектризованими Тамар.
І не просто порожнім. Асафу подумалося, що до того, як Тамар увійшла в його життя, він усе робив автоматично, не замислюючись над своїми вчинками і нічого по-справжньому не відчуваючи. А відучора все, що з ним відбувається, кожна зустрінута людина, кожна думка, — все пов’язано і спрямовано до якогось єдиного центра, що пульсує життям.
Асаф дуже повільно, хвилюючись, розстебнув блискавки на рюкзаку — адже це вона їх застебнула. Ще мить — і якась частина її життя опиниться перед ним. Це було вже занадто. Все було занадто.
Дінці урвався терпець. Вона принюхувалась, і пихкала, і тицялася в рюкзак носом, і метушилася, і рила лапами землю. Асаф сунув руку всередину, відчув трохи шорсткий дотик тканини. Раптом він усвідомив, що робить, і зніяковіло завмер. Що ж це таке, адже він втручається в її найбільш сокровенно-особисте, в найінтимніше...
Швидко, перш ніж сумніви взяли гору, Асаф витягнув джинси «Лівайс», пом’яту індійську сорочку, маленькі сандалі. Ретельно розклав речі на траві і втупив погляд як загіпнотизований: цей одяг торкався її тіла, увібрав її запах. Коли б не Дінка, то він понюхав би одяг — як це робила собака, тужливо поскиглюючи.
А чом би й ні?
Асаф зрозумів: вона справді маленька. Метр шістдесят — сказав той поліцейський. Авжеж, так він і думав: йому приблизно до плеча. Він випростався, не зводячи очей з одягу. І раптом відчув, як його заповнює радість — аж до кінчиків вух, як каже мама.
Руки обережно пірнули в рюкзак, витягли ще одяг, знов пірнули, наткнулися на паперовий пакет. Асаф видобув його, відклав убік. Знову попорпався в рюкзаку і дістав гарний срібний браслет. Провів по ньому пальцем. Якби він мав трохи більше досвіду в розшуковій справі чи в дівчатах, він би напевно пошукав на ньому яку-небудь мітку серед квіткового орнаменту, що вився по всій поверхні. А вже будучи братом такого аса в ювелірній справі, як Реллі, він просто зобов’язаний був як слід розглянути браслет. Але хто знає, можливо, саме через Реллі він негайно сунув браслет назад у рюкзак, так і не вгледівши вигравіюване на ньому повне ім’я Тамар.
Пізніше, багато тижнів по тому, намагаючись відновити в пам’яті свої дивовижні мандри її слідами — суцільні «а якби та якби», — Асаф вирішив, що йому неабияк пощастило, що він не побачив у той момент її прізвище на браслеті. Тому що якби побачив, то відшукав би адресу її батьків у телефонній книзі і поїхав до них. І батьки забрали б у нього Дінку, заплатили штраф, і на тому б усе й кінчилося.
Але в той момент Асаф думав тільки про одне — про запечатаний паперовий пакет. Він усе не наважувався розкрити пакет, оскільки відчував, здогадувався, а може, і сподівався, що всередині лежить щось надзвичайно важливе. Він помацав. Може, книжки? Чи альбоми з її фотографіями? Дінка заскавчала голосніше, кваплячи його. Асаф розкрив пакет і, судомно зітхнувши, заглянув усередину. Зошити. П’ять. Деякі грубі, деякі тонкі. Маленька щільна купка. Він пальцями пробігся по обрізах. Сунув у пакет руку. Витягнув один зошит. Швидко погортав, не наважуючись читати. Сторінки були списані дрібним, густим, нерозбірливим почерком.
Він дістав решту зошитів. «Щоденник» — було написано на обкладинці першого зошита, серед веселеньких наклейок із Бембі, намальованих сердечок і кривобоких пташок. Букви трохи дитячі; нижче три рядки, виведені червоним кольором, волали: «Не читати! Особисте!! Будь ласочка!!!»
— Як ти думаєш, — спитав Асаф, — може, бувають ситуації, коли дозволено читати чужий щоденник?
Дінка скосила очі вбік і разок облизнулася.
— Я знаю. Та раптом тут написано, де вона? У тебе є краща ідея?
Дінка знов облизнулася, цього разу трохи задумливіше.
Асаф розгорнув зошит. Побачив на першій сторінці подвійну червону рамку і в ній справжнє волання: «Тату і мамо, будь ласка, будь ласка, навіть якщо знайдете цей зошит, не читайте!!!»
І внизу — великими літерами: «Я знаю, що ви вже кілька разів читали мої зошити. У мене є докази. Але я просто благаю, щоб цього зошита ви не чіпали, не розгортайте, будь ласка! Я прошу, щоб раз у житті ви не втручалися в моє особисте життя! Тамар».
Асаф закрив зошит. Прохання було таким зворушливим, не прохання, а благання, що він не зважився не послухатись. До того ж його обурювала думка, що батьки посміли заглядати в її щоденник. «У нас дома, — подумав він не без гордості, — я міг би залишити свій щоденник розгорнутим на столі, і батьки ніколи не стали б його читати».
Його мати теж вела щоденник. Він іноді питав її (останнім часом усе рідше й рідше), що вона там пише, про що можна так багато писати, що такого відбувається в її житті? І мама відповідала, що записує думки і сни, а також біди і радощі. Коли він був трохи менший, то безперестанно чіплявся, а чи можна і йому почитати. А мама усміхалася, притискала зошит до грудей і говорила, що щоденник — це річ особиста, стосується тільки її самої. Як, дивувався Асаф, вона і татові не дозволяє читати? «Уяви собі, навіть татові». Асаф згадав, що загадка маминого щоденника захоплювала його кілька років: що за секрети вона ховає від них? А може, вона пише там і про нього? Він, звичайно ж, питав, чи пише мама про нього. Вона сміялася своїм розгонистим сміхом, злегка закинувши голову і трясучи блискучими кучерями, і відповідала, що він може не хвилюватися — все, що вона про нього пише, він і так знає. «То навіщо ж тоді це писати?» — розсердившись, кричав Асаф. «Щоб у це повірити, — відповідала мама, — повірити у своє щастя».
А під «своїм щастям» вона завжди мала на увазі Реллі, Асафа і Мукі. Тому що заміж вона вийшла в солідному віці (принаймні, з її точки зору, в солідному) і до знайомства з батьком уже встигла переконати себе, що так і залишиться старою дівою, — і раптом, завдяки короткому замиканню і перегорілим пробкам, вона зустріла цього симпатягу, цього круглого усмішливого монтера, який без зайвої балаканини погодився прийти проти ночі і все-все полагодив, а вона, щоб якось віддячити йому, стала розпитувати про се про те і страшенно здивувалася, коли він одразу почав розповідати про свою мамусю, яка буквально вчепилася в нього руками й ногами і примушує його, дорослого мужика, жити у неї під боком. І поки розповідав, він усе возився з пробками, і мама, яка вирішила була, що монтер дуже соромливий і не дуже досвідчений щодо жінок, виявилася зметена цим потоком відвертих подробиць. Вона стояла поруч, тримала свічку і відчувала — тут подавався знак Асафу і Реллі, а в останній рік і Мукі, закричати всім разом, — «як усі її пробки вискакують йому назустріч!»