З роками Асаф перестав розмірковувати над загадкою маминого щоденника. Він привчив себе про нього не думати. Звик до того, що вечорами мама йде в маленьку кімнатку, у свій «кабінет», влаштовується на старенькому дивані, спирається ліктем на високу подушку — «як справжня східна ханума» — і, по-дитячому покусуючи ручку, починає писати.
У Асафі здійнялася хвиля знайомого з дитинства обурення: може, мама записувала і те, що Реллі розповідала їй під великим секретом зі своєї Америки? Може, її щоденник дізнався про нового друга Реллі раніше, ніж у них з Носорогом закралися перші підозри?
Асаф знову розгорнув зошит. Дінка кинула на нього швидкий погляд. Йому почулося загрозливе гарчання, і він згорнув щоденник.
— Я ж не її батьки, — пояснив Асаф. — І я з нею не знайомий. Для неї ж нічого не зміниться, якщо я прочитаю. Розумієш?
Мовчанка. Дінка дивилася в небо.
— По суті, я роблю їй ласку, щоб привести тебе до неї, правильно?
Мовчанка. Але вже не така ворожа. Так-так, цілком розумно. Варто й далі рухатися в цьому напрямку.
— Тому я мушу використовувати все, будь-який натяк, будь-яку інформацію, щоб дізнатися, де вона!
Цього разу Дінка ледь пискнула, кігті злегка зашкребли землю. Скориставшись її замішанням, Асаф палко заговорив знову:
— Вона навіть не дізнається, що я читав. Я її знайду, віддам їй тебе — і все! — Він був у захваті від власної хитромудрості. — Більше того, їй більше ніколи в житті не доведеться мене бачити, ми ж зовсім чужі і залишимося чужими!
Дінка припинила рити землю. Розвернулася і стала прямо навпроти Асафа. Її карі очі глибоко-глибоко проникли в очі Асафа. Він не ворушився. Ніколи ще собаки на нього так не дивилися. «Як же!» — говорили цей погляд і ця собача посмішка. Асаф моргнув.
— Я читаю! — заявив він, демонстративно розгортаючи зошит.
Спершу він швидко гортав сторінки — аби звикнути до того, що робить. Йому здавалося, що від паперу йде легкий запах крему для рук. Потім перебіг очима кілька рядків. Не вникаючи в зміст — просто складаючи літери в слова. Він розглядав дитячий почерк, малюнки олівцем на полях. Равлики і закарлючки.
І раптом зразу поринув у текст:
...Але як Мор, Ліат і всі тонно знають, що робитимуть, де працюватимуть і за кого вийдуть заміж, а вона весь час занурена у свої дурниці і фантазії, уявлення не маючи про те, як зробити так, щоб її майбутнє вже нарешті почалося! Зараз вона боїться, що жінка уві сні мала рацію і кожен ледар і мрійник, як-от вона, проживе помилкове життя, помилкове життя!!!
Асаф опустив зошит на коліна, нічого не зрозумівши. Про кого це вона? Але все разом — самі слова, їхній натиск, волання в кінці — приголомшило його. Він ще погортав зошит, повний коротеньких абзаців. Змалювання божевільного, що його вона здибала на вулиці, покинутого котеняти, якого всиновила Дінка. Сторінка з одним-єдиним рядком:
Як узагалі можна жити, дізнавшись, що сталося в Голокост?
Погляд наткнувся на літери невідомої мови. Він придивився і зрозумів, що це іврит, але у дзеркальному відображенні. Часу на розшифровування в нього не було. Асаф перегорнув сторінку і подумав, що, мабуть, у неї була особлива причина зашифрувати записи. І тоді він перегорнув сторінку назад і терпляче розшифрував:
Іноді вона думає, що, можливо, існує такий світ...
Боже, з такою швидкістю він згає на сторінку не одну годину! Асаф встав, підійшов до велосипеда. Маленькою викруткою, яка завжди була з ним, відгвинтив люстерко. Повернувся до щоденника і швидко прочитав:
...що, можливо, існує такий світ, де люди виходять вранці на роботу або до школи, а ввечері кожен повертається в інший будинок, і там, у цьому іншому будинку, виконують свою роль, роль тата, чи мами, чи сина, чи бабусі тощо. І вони там цілий вечір розмовляють, сміються, їдять, сперечаються, разом дивляться телевізор, і кожен поводиться відповідно до своєї ролі. А потім вони йдуть спати, і вранці встають і знову йдуть на роботу і до школи, і ввечері повертаються, але вже в інший будинок, і там усе починається спочатку. Тато — батько іншої родини, і дочка теж з іншої родини, і через те, що за день вони забувають, що було попереднього вечора, їм завжди здається, що вони у себе вдома, у справжньому, правильному будинку. І так усе життя.
Асаф повільно випустив зошит з рук. Йому було недобре. Він подумав про свій рідний дім. А що, коли все так і є? Що, коли він справді кожного вечора йде в інший будинок і зустрічає інших людей, зовсім чужих, і називає їх «тато» і «мама»? Ні. Він схаменувся — бути такого не може. Запах своєї мами він пізнає серед запахів тисячі чужих мам. І дотик таткової руки до своєї щоки, і його постійні жартики, не кажучи вже про Мукі, яку він узнає із заплющеними очима серед тисячі шестирічних дівчаток.
Асаф розгорнув інший зошит, пізнішого періоду. Погортав і закрив. Дивна ідея не давала йому спокою. А може, вона все-таки десь має рацію? Позаяк коли вона помиляється цілком і повністю, то чому ж він відчув легкий, але такий відчутний жар у серці?
Він перегорнув сторінку.
Але вона негарна. Негарна. Неважливо, що всі навколо говорять. З якої речі їм морочити їй голову? Ліат якось сказала їй, десь років два тому: «Сьогодні ти майже красуня». І для неї це був найбільший комплімент, який вона коли-небудь мала, тому що «майже» доводило, що це правда. Та коли вона зараз про це думає, їй хочеться ревіти через те, що зовнішня краса повинна вирішувати її долю!!!
Але ж вона справді гарна, запротестував Асаф, він же пам’ятає, якою її змалювала Теодора. І відчув суміш із жалю й полегкості: може, вона все ж таки не така надзвичайна красуня, якою він її собі намалював в уяві.
...Після школи вона пішла в кафе «Атара». Там була одна немолода жінка, років десь під сорок, з рівним коротким волоссям, у чорних окулярах з товстими скельцями і зовсім не модних, з просто жахливою шкірою. Сиділа й помішувала ложечкою каву аж півгодини і навіть не думала її пити. Але при цьому вона не літала у химерах, бо погляду неї був роздосадуваний. Потім вона дістала книжку і стала читати, але коли я пройшла поряд з нею і глянула, то побачила, що книжка взагалі-то написана івритом! А вона читає її навпаки.
Я й далі переконуюся, що навколишній світ повен таємниць. І я вже не така наївна, як колись у дитинстві, і знаю, що у всіх на світі є свої секретні ігри. І ще одна думка прийшла мені в голову сьогодні на уроці фізкультури: у світі відбулася якась мутація, в результаті якої весь одяг зник, випарувався, і куку привіт — немає більше одягу. І всім довелося ходити голими скрізь — у ресторани, до школи, на концерти. Бр-р-р!
До речі, щодо тієї жінки в кафе, вона здалася їй журналісткою або суддею. І їй стало ясно, що вона сама такою буде десь через двадцять п’ять років — розумною і сумною юристкою, поруч з якою ніхто не сідає.
Асаф сидів знічений. Одна річ — розгорнути чий-небудь щоденник, щоб знайти якісь вказівки, здатні привести тебе до його власника. І зовсім інша — ось так заглянути в чужу душу. Але він уже заглянув туди, і зробленого не повернеш. Було щось таке у прочитаних словах, в їх гіркоті, в їх самотності, від чого Асаф не міг уже відмахнутися. Він розгорнув наступний зошит, грубіший. Якби в його розпорядженні було кілька спокійних днів, він сів би і прочитав усе, від початку до кінця, щоб просочитися її життям. Але Дінка знову захвилювалася, та і його самого переповнювала нетерплячка. Асаф швидко перегорнув зошит, узяв інший і помітив, що почерк змінився, став більш дорослим, а з полів зникли закарлючки. Ось ще одна сторінка, списана дзеркальним шифром.