Вона крадькома вдивлялася в грубе обличчя Пейсаха, і різкі контрасти цього обличчя мимоволі справили на неї враження. М’ясисті губи виказували цілковиту розбещеність на межі з підлістю, в його мертвих очах і в товщі плоті ховалася байдужа жорстокість, і разом з тим у цьому обличчі читалася і незграбна добродушність, і неприкрите бажання подобатися й бути улюбленцем. Пейсах встав, поплескав по кишенях шортів і сказав, що забув сигарети в машині, хто почастує його сигареткою? І зараз же з усіх боків до нього потяглися відкриті пачки, і Тамар стало гидко від загального підлабузництва, але тут її як струмом стукнуло: перед очима ще раз промайнув його жест — як Пейсах поплескав себе по кишенях. Серце її закалатало: порожні кишені і сітчаста майка без кишень. Зараз або ніколи.
Тамар дочекалася, поки якомусь везунчику не привалила велика честь наділити Пейсаха куривом і той жадібно не всмоктав першу порцію диму. Тоді вона встала, голосно сказала Шелі, що лише на хвильку до туалету і хай не прибирають її тарілку, вийшла з їдальні і рвонула що є сили.
Коридор був порожній. Єдина лампочка, що звисала на шнурі, розгойдувала на стінах тіні. Тамар повернула ручку, впевнена, що двері замкнуті. Уся ця затія була божевільною і безнадійною грою.
Двері відчинилися.
У Пейсаховому кабінеті було темно. Тамар пробиралася напомацки. Обійшла один стілець, наштовхнулася на другий, знайшла нарешті стіл. На нього, на щастя, падала смужка місячного світла. Вона висунула верхню шухляду. Теки й папери були навалені безладними купами, але Тамар знала, що шукає — червоний записник. До цього вечора вона жодного разу не бачила Пейсаха без червоного записника. Вона швидко перебирала вміст шухляди, намагаючись по можливості не порушувати первозданності хаосу. Записника не було. А ти як думала? Він напевно тримає його в потайній кишені, де-небудь у трусах. Тамар потягла до себе другу шухляду. Старі клясери, зошити, пачки паркувальних талонів з різних міст.
У коридорі почулися голоси. Хтось прямував до дверей. Аж двоє! Кроки були швидкими. Тамар пригнулася, спробувавши сховатися за столом. Боже, подумала вона, хоч я в тебе й не вірю, і хай Тео скільки завгодно дражниться, що у страшну хвилину я все ж таки звернулася до тебе, Боже, благаю тебе, зроби так, щоб вони сюди не зайшли!
— Ось побачиш, кінець кінцем я його вламаю продати. — Вона впізнала Шишако. — Таке охеренне аудіо — якраз для моєї тачки.
— Накинь штуку — падлою буду, продасть, — відповів другий, незнайомий голос. — Ніде не дінеться — продасть. Факт, продасть!
Кроки почали віддалятися.
Тамар ще трішки почекала, паралізована жахом. Погляд її наткнувся на замок, що висів на нижній шухляді. А то як же! Тому він і не взяв із собою записника. Тамар потягнула шухляду, ні на що не сподіваючись. І не повірила своїм очам: уперше в житті успіх був на її боці.
Записник лежав там, червоний і пухкий, з пошкрябаною і заяложеною Пейсаховими пальцями обкладинкою.
Спочатку вона нічого не розуміла. Сторінки були густо списані стовпцями й рядками, скороченнями, іменами й цифрами. І все мініатюрнішим почерком, що особливо контрастував з розмірами лапи, яка виводила ці літери. Тамар присунулася до вікна, намагаючись уловити хоч крихту світла. Погляд ковзав по рядках, і обличчя її витягувалося: ці карлючки були надзвичайно схожі на шифр, але у неї просто немає часу, щоб розбиратися з ним. Тамар примружилась, зібралася з думками. Розплющивши очі, виявила, що рядки — назви міст, а стовпці — дати виступів. Рядки і стовпці утворювали сітку. Кров пульсувала у скронях, на шиї і навіть десь усередині очей. Тамар пошукала стовпець із сьогоднішньою датою. Знайшла, потім відшукала перетин із рядком «Тель-Авів», і в тій клітинці, де вони перетиналися, знайшла своє ім’я. Скорочення стали зрозумілі: «ПД» означало площу Дізенгоф, де вона виступала сьогодні вранці, а «СД» — Центр Сюзан Далаль.
Записник тремтів у неї в руках. Тамар постаралася забути все, що було по той бік дверей, усіх, хто міг зайти до цієї кімнати. Тільки зараз вона змогла оцінити сміливість Шая, який наважився зателефонувати звідси. Чи глибину його відчаю. Це трапилося о десятій вечора, і батьків не було вдома, а вона мало не зомліла, почувши його після такої довгої відсутності. Він говорив приглушеним голосом, ледь стримуючи істерику. Розповів про якусь аварію. Вона ледве розуміла його. Благав, щоб вони забрали його, врятували, тільки без поліції. Якщо вони приведуть поліцію, то йому капець. Вона сиділа на кухні, зубрила тригонометрію, з якої наступного дня був іспит, і їй знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що Шай говорить. У нього був зовсім інший голос, і мелодія і ритм абсолютно змінилися. Шай був чужим. Сказав, що це жахливе місце, щось подібне до в’язниці, що всі інші тут наполовину вільні і лише він у довічному ув’язненні, і на одному диханні випалив, щоб вона від його імені попросила пробачення у тата, що бійка вийшла через якесь хвилинне божевілля і що тутешній бос — це такий тип, про якого він півроку не міг вирішити, диявол він чи ангел, щось цілковито заморочене, цілковито хворе...
І раптом вона почула скрип дверей. Вона у себе вдома, на кухні, почула, а Шай — ні. Він промовив ще кілька слів і враз замовк і почав задихатися, бурмотіти: «Ні... ні... ні...» Потім залунав інший, нелюдський голос, більше схожий на рик розлюченого хижака, щось утробне. А далі удари — один за одним, немов хтось вибивав запорошений мішок об стіну. Ще й ще, і крик, і плач. У першу мить вона не зрозуміла, хто кричить — людина чи тварина.
Тут, у цій самій кімнаті.
Тільки не думати про це.
Тамар перегорнула далі, відшукуючи рядки з Єрусалимом. Потім стала шукати імена: його і своє. І не знаходила, не знаходила. Згори доносилися дзвін виделок і тупотіння. Починають прибирати посуд. У неї є ще хвилина, може, півтори. Вона швидко водила пальцем по числах, зупинилася на найближчій неділі. У рядку з Єрусалимом знайшла тільки своє ім’я. Шай буде у Тверії. Палець пробіг по всьому рядку і ткнувся в наступний четвер. Її очі розширилися: його і її ім’я, одне поряд з іншим. Шай з’являвся у місці, позначеному ПМ, а вона значилася в СП. Обоє заплановані з десятої до одинадцятої ранку. Вона закрила записник, сунула його в шухляду і завмерла на мить, тремтячи усім тілом. Через дев’ять днів. Тиждень і ще два дні. Він буде на площі перед «Машбіром», а вона — на Сіонській площі. Всього кілька сотень метрів. Як їй влаштувати зустріч? Ніколи їй не вдасться цього зробити! Через дев’ять днів вона його звідси витягне!
А тепер — забирайся геть, кричали всі її почуття. Минуло майже п’ять хвилин з тієї миті, як вона вийшла з їдальні, і її тарілка залишалася на столі, тому Пейсах запросто може послати кого-небудь перевірити, куди вона поділася. Але вона ще не закінчила. Вона шмигнула до дверей, злегка прочинила їх і виглянула. Коридор був порожній. Гола лампочка все так само розгойдувалася на протязі, відсвічуючи тужливою жовтизною. Тамар тихо зачинила двері і повернулася до столу. Пальці так тремтіли, що їй не вдалося набрати правильний номер. Ще раз. У телефоні залунали довгі гудки. Тільки б вона була вдома, тільки б вона була вдома!
Лея взяла слухавку. Голос був таким напруженим і діловим, неначе вона стояла і чекала цього дзвінка.
— Леє, — прошепотіла Тамар.
— Тамочко, ластівко! Де ти, дівчинко, що з тобою? Прийти?
— Леє, не зараз. Слухай: наступного четверга, між десятою і одинадцятою, чекай з машиною...
— Стривай, не так швидко. Мені треба записати...
— Ні, часу немає. Запам’ятай: наступного четверга.
— Між десятою і одинадцятою. Де?
— Де? Зажди...
Жовтий «фольксваген» Леї промайнув у неї перед очима. Вона постаралася уявити вузенькі вулички в центрі Єрусалима. Тамар не знала, яка з них відкрита для проїзду, яка — однобічна і яка найближча до Шая.
— Тамар? Ти слухаєш?
— Я думаю. Секунду.
— Можна тобі дещо сказати, поки ти думаєш?
— Я така рада тебе чути! — Тамар поцілувала слухавку.