Першої миті він не помітив її серед хаосу, що панував у кімнаті. Потім побачив: у кріслі-гойдалці, з розплющеними очима. Вона нагадувала ганчір’яну ляльку, яку хтось забув у кріслі. В її очах не було ані іскри життя. Потім, цілу вічність по тому, її губи трохи відкрилися.
— Асафе, — майже безгучно прошепотіла Теодора. — Це ти, Панагія му! Біжи звідсіля. Хутко!
— Що трапилося, Теодоро? Що з вами зробили?
— Біжи, перш ніж вони повернуться! Йди, знайди її, бережи її!
Її очі закрилися.
Асаф підскочив до Теодори, став на коліна, взяв її за руку. І тут побачив відкриту рану, що тягнулася від скроні до куточка рота.
— Хто це вас так?
Теодора повільно зітхнула і простерла три сухеньких пальці:
— Трійця.
Її рука раптом із силою стиснула його плече.
— Звірі дикі. А найпаче — найбільший, Асмодей.
Теодора замовкла, але рука її впивалася й далі в його плече, немов там зосередилося все її єство.
— Пам’ятай: він плішивий... ох, Сатанас! І коса позаду, хай повісять його на тій косі, амінь!
Очі Теодори знову закрилися, ніби вона знепритомніла, але лють її нікуди не поділася, й Асаф з полегкістю виявив, що мова черниці постраждала не дуже.
— Про Тамар питав він, вовкулака, бик битливий, звір лютий, а коли я мовчала — лясь! По щоці ударив! Та не хвилюйся, любий... — Слабкий натяк на знайому усмішку свавільної дівчинки позначився на її губах. — Його я кусала так, що довіку не забуде медвяних уст моїх.
— Але чого вони хотіли?
Теодора розплющила очі і втомлено усміхнулася:
— Її.
— Але як вони додумалися прийти сюди?
— Чи не ти нам речеш?
Його довгі вії здригнулися і на мить зімкнулись від болю. Значить, це він привів їх сюди. Але як? Схоже, коли він виходив звідси учора, хтось бачив його, впізнав Дінку і вирішив, що Тамар ховається в цьому будинку.
Теодора застогнала і зробила йому знак, що хоче встати. Асаф не повірив, що в неї вистачить на це сили. Але Теодора встала, ухопившись за нього і похитуючись, немов крихітне полум’я волі. Кілька секунд обоє не рухались. Поступово рум’янець повернувся на її обличчя.
— Тепер краще. Вночі було, звісно, погано. Здавалося — не ожити мені...
— Від побоїв?
— Ні. Лише раз ударив. Але з відчаю.
Асаф зрозумів. Вона пальцем торкнулася його зап’ястя:
— Чи знову зріли тебе дорогою?
— Зріли, — признався Асаф. — Гналися за мною. А я втік. Але вони можуть бути поблизу.
І тут він усвідомив те, що раніше усвідомлювати просто не смів: ті, хто за ним гнався, певні, що він спільник Тамар.
— Коли так, — сказала Теодора, — через хвилину-другу вони роздумаються, а чи не прийшов ти знову сюди, і тепер шукатимуть тебе, не мене. І з тобою не будуть делікатні. Ти мусиш іти, любий.
— Але якщо я зараз вийду, вони мене схоплять.
— А якщо залишишся, вони схоплять тебе тим паче.
Вони злякано помовчали. Стукіт власних сердець здавався їм гуркотом кроків у коридорі. Дінка поглядала на них блискучими очима, тремтячи з нетерплячки.
— Хіба тільки... — промовила Теодора.
— Хіба тільки — що?
— Хіба тільки щось відверне їхню увагу.
Асаф спантеличено дивився на неї.
— Ну що може...
— Мовчання! Не заважай.
Теодора заходила по кімнаті, пробираючись серед книжкових куп, зламаних полиць, наступаючи на скалки посуду, на пачки листів, перехоплені широкими жовтими резинками. Асаф не розумів, звідки у неї раптом взялися сили рухатися, думати, хвилюватися за нього, адже все її життя лежить тут, розбите ущент.
Біля входу до кухоньки валялася маленька дерев’яна шафка. Теодора відчинила дверцята, дістала білу матер’яну парасольку з тонкими дерев’яними спицями.
— На Ліксосі, — задумливо пояснила вона, — пекуче сонце.
Асаф напружився. Вона збожеволіла, подумав він, потрясіння все-таки доконало її.
Теодора поглянула на нього і прочитала його думки:
— Прошу, не хвилюйся, любий. Не збожеволіла я.
Вона спробувала розкрити парасольку. Дерев’яні спиці тужливо заскрипіли, біла тонка тканина розповзлася і обсипалася пластівцями снігу.
— Схоже, велено мені відкинути мій щит. Але де ж...
У Теодори раптом прорізався дивний діловитий тон. З потайної шухлядки вона дістала пару малесеньких, майже дитячих, чорних черевичків, загорнутих у пожовклу газету, здула з них пил і рукавом ряси натерла до блиску. Потім сіла на краєчок ліжка і спробувала взутися. Асаф помітив, як старечі пальці плутаються в шнурках.
— Що за дурна стара діва нова твоя подружка. — Теодора зніяковіло подивилась на нього. — П’ятдесят років не зав’язувала шнура — і вже забула!
Асаф став перед нею навколінки і з трепетом, немов принц, що надіває Попелюшці туфельку, зав’язав шнурки на допотопних черевичках.
— Зри ж, як не змінилася нога моя з того часу! — похвасталась Теодора, вона навіть витягнула ніжку, на секунду забувши про жах їхнього становища.
Обличчя Асафа було на рівні її обличчя, на щоці черниці червоніло довге садно. Теодора зловила його зляканий погляд.
— Дивні шляхи світу сього, — зітхнула вона. — П’ятдесят літ не торкався чоловік лику мого, й ось — одразу побої.
Коротка судома плачу спотворила її обличчя й одразу ж зникла.
— Досить! — скрикнула Теодора. — Годі! Тепер повідай-но швидше, як усе там зримо?
— Жахливо зримо, — зітхнув Асаф. — Потрібна перев’язка.
— Ні, не там! Там! — і Теодора тицьнула через плече, у бік вулиці.
— Там?..
Асаф зам’явся. Що ж їй сказати? Як змалювати світ за півхвилини?
— Треба побачити, щоб зрозуміти, — прошепотів він.
Її зляканий погляд проник у глиб його очей. Вони помовчали. Асаф знав, що мине ще багато часу, перш ніж він переварить те, чому є зараз свідком.
— Я вийду за ворота з боку сеї ось моєї руки, — сказала Теодора, й Асаф здогадався, що вона навіть не знає, де лівобіч, де правобіч. — А ти чекай ще хвилину-другу зсередини дому. Коли вони стережуть там, чи не поспішать за мною, узріти, що стара затіває...
— А якщо вас схоплять?
— Атож, атож. І я бажаю сього більше за життя, хай хапають мене, а не тебе.
— А якщо знову вдарять?
— І що зроблять мені, чого не робили раніше?
Асаф дивився на Теодору, приголомшений її сміливістю.
— Ви не боїтеся?
— Боюся, невідмінно боюся, та невже їх? Лишень невідоме страхає.
Теодора опустила голову і вела далі, звертаючись до нитки, що виглядала з рукава ряси:
— Ну ж бо, мов, коли я вийду, коли пройду зовнішні ворота, що узрю? Що там найперше зовні чекає?
Асаф пригадав. Вуличка, на якій стояла Теодорина обитель, була малолюдною і тихою. Вдень там повно машин — водії використовують провулок як парковку. На розі міститься відділення банку і магазин електротоварів, у вітрині якого весь час працює телевізор.
— Нічого особливого, — пробурмотів він і замовк, розуміючи безглуздість своїх слів.
— А шум, га? Найпаче побоююся я шуму і світла там. Можливо, є у тебе сонячні окуляри ради мене?
Окулярів у Асафа не було.
— Це може виявитися важкувато на самому початку, — сказав він, відчуваючи бажання загорнути Теодору у вату. — Тільки будьте обережні на проїжджій частині, завжди дивіться спочатку ліворуч, потім — праворуч і знову — ліворуч. І коли червоне світло, не можна переходити...