— Це не допоможе! Ти мене тут не затримаєш! Я тобі не заручник!
У відповідь — благальний дівочий голос.
Дінка рвонулася з рук Асафа, і лише біля вершини запорошеного пагорба йому вдалося наздогнати її і навалитися на неї всім тілом. Обоє задихалися. Асаф благально зашепотів:
— Тихше! Тихіше, Дінко, рано ще...
Він не знав, що тепер робити, і, напевно, від переляку і невпевненості стягнув із себе пасок, одним кінцем пристебнув його до Дінчиного ошийника, а другий обв’язав навколо тонкої деревинки. Собака так ображено подивилася на нього, що він ледве стримав бажання відразу ж одв’язати її. Потім Асаф безшумно заповз на вершину пагорба. Внизу, за крислатим невисоким деревом, він побачив якусь темну пляму, яка чомусь нагадала йому роззявлений рот, — придивившись, Асаф зрозумів, що це вхід у печеру. Біля провалу стояв молодий хлопець, він був весь мокрий від поту, важко дихав, і руки у нього дуже трусилися. Хлопець був високим, дуже худим і ледве тримався на ногах. За мить Асаф розгледів другу постать — розпростерту в пилу, біля ніг хлопця. Це був зовсім юний хлопчисько з дуже коротким йоржиком волосся. Асаф здивовано витріщався на дивну пару. Що це за хлопці? І де Тамар? Але тут худий хлопець побачив Асафа, обличчя його спотворилося від страху, і він кинувся геть. Нічого не розуміючи, Асаф побіг слідом. Погоня тривала лічені секунди. Хлопець біг повільно, але щоразу, коли Асаф майже дотягувався до нього, страх кидав утікача ще на кілька кроків уперед вгору по схилу. Біля заростей чагарників Асаф повалив його і заламав руку за спину — приблизно так, як з ним самим робили в останні дні. Хлопець плакав уголос, благаючи не вбивати його. Асаф був як у тумані, відбувалося щось дивне й безглузде. Ну хіба може ось такий до смерті переляканий, такий слабкий чувак бути з тих, хто переслідує Тамар? Хлопець спробував сіпнутися. Асаф притис його до землі і гукнув, щоб той не рухався, і тієї ж миті почув поквапливі кроки. Він обернувся, побачив, як щось опускається на нього зверху — і небо розламується навпіл і розсипається. Мить по тому його пронизав біль. А потім усе зникло.
Частина 6
Ніби ти, коли крила розправиш...
— Не рухайся! Ворухнешся — і...
Та все ж Асафу до зарізу треба було ворухнутися. Він боявся, що коли залишиться лежати, то всі його мізки витечуть через вухо. Біль, що пульсував у голові після вранішньої бійки біля озера і почав був угамовуватись, розігрався знову. Він скакав у черепній коробці, немовби вітаючи появу нового болю.
— Хто ти такий? — закричала Тамар. — Чого тобі треба?
Асаф дивився на неї, намагаючись сфокусувати погляд, але йоржик волосся відмовлявся з’єднуватися з голосом, який він чув. У тумані, що заповнював його бідолашну голову, тьмяно блиснула думка: «Це дівчина, а не хлопець. Хто вона?» І зразу ще один спалах: це вона! Але де її волосся? Де чорна грива, про яку він чув?
Із-за вершини пагорба долинув гавкіт. Тамар, зосереджена на Асафі, нічого не почула. Він хотів сказати їй, що це Дінка, але спершу треба було спробувати сісти. Асаф підвівся, і Тамар одразу замахнулася здоровенною палюгою. Підвівши погляд (очні яблука відгукнулися пекельним болем), Асаф побачив, що весь дрючок утиканий іржавими цвяхами, і понадіявся, що йому врізали не цими цвяхами. Він помацав голову трохи вище вуха. Крові не було, тільки ще одна велика розпечена ґуля — для колекції. Худий хлопець сидів із заплющеними очима неподалік від нього, привалившись до скелі.
— Ти хто? — від напруження і страху голос її звучав приглушено. — Чого тобі треба?
До Асафа нарешті дійшло: вона думає, що він — з тих, хто її переслідує. Треба пояснити. Він знову спробував підвестися.
— Тільки встань!
Асаф не знав, що робити. Вона металася просто перед ним, з цим своїм дрючком, то підскакувала впритул, то відскакувала на два кроки, до смерті налякана, оскаженіла і страх яка небезпечна. Асаф дивився на неї і думав, що ось така, майже лиса, з перекошеним від злості обличчям, з дрючком у руці, в забрудненому драному комбінезоні, — навіть така вона набагато гарніша, ніж він думав чи, принаймні, ніж вона писала про себе в щоденнику. Він сидів і дивився на неї, намагаючись підігнати її зовнішність до того, що про неї дізнався, і до того, що собі нафантазував. Треба визнати, вона добряче відрізнялася і від того, і від іншого... Ось, наприклад, очі... Теодора сказала, що у неї дуже відкритий, навіть визивний погляд, але нічого не сказала про вражаючий колір цих очей — синява з полиском сталі. Одного разу він сфотографував схожий колір — осінній туман над горою Скопус на сході сонця. І ще Теодора нічого не говорила про те, як широко розставлені ці небесно-сталеві очі, немов між ними цей самий... простір.
Йому треба було так багато сказати їй, а він сидить як глухонімий. І зовсім не тому, що боїться, а просто у нього завжди так з дівчатами. З усіма. А вже коли поруч дівчина, яка йому подобається, то його немов заклинює, він буквально бачить, як стрімко скочується вниз еволюційною драбиною.
Худий хлопець як і раніше розхитувався вперед і назад, не розплющуючи очей, і обидва вони здавалися її бранцями. І що довше тривала мовчанка, то дужче Асаф злився на себе. У нього ж була надія, що коли дістанеться до неї врешті-решт, то не сидітиме таким ось безсловесним овочем, він навіть з Леєю розмовляв як нормальна людина, а тут... Що ж виходить? А те виходить, що він справжнє боязке убоїще, не здатне й рота розкрити.
Раптом худий хлопець невпевнено спитав:
— Це не Дінка?
— Дінка? — Тамар здригнулася, почувши нарешті гавкіт.
— Я її привів до тебе, — промимрив Асаф.
— Ти її привів? Але як... звідки?
— Неважливо. Я повинен був привести до тебе її, ось і привів.
Він сунув руку в кишеню сорочки, намацав там папірець, бланк № 76, на якому не можна було розібрати вже ні слова.
— Неважливо, — пробурмотів він, зім’яв аркуш, скачав його в кульку і заштовхав подалі в кишеню.
На сто п’ятдесят шекелів більше, на сто п’ятдесят менше... Телевик йому цього року все одно не світить.
Не зводячи очей з Асафа, Тамар швидко позадкувала вгору по схилу. Вона загукала: «Дінко!» — і собака кинулася до неї, порвавши ремінець. Там, де вони зустрілися, здійнялася хмара куряви. З хмари лунали вигуки здивування, збуджений гавкіт і схлипування. Асаф дивився на клубки пилюги й усміхався — всупереч болю.
Він важко підвівся і постояв, приходячи до тями, переймаючись усвідомленням, що ось зараз він просто піде, повернеться додому і до кінця свого життя ненавидітиме себе за боягузтво і недотепність. Але змінити він нічого не міг. От якби на його місці був Рої, він би вже давно виспівував як соловейко, зваблюючи її оповідками про свої пригоди і подвиги, а головне — смішив би її. Та вона б у нього качалася зо сміху!
Як тільки Асаф рушив з місця, Тамар одразу відірвалася од Дінки й скинула вгору свою зброю. Асаф ступив два кроки вперед, здвигнув плечима, показав, що в руках у нього нічого немає, — хай тільки дасть йому пройти, і він забереться геть. Його місію тут закінчено, а завтра буде ще один робочий день у мерії. Тамар з подивом дивилася на нього, тому що вся ця внутрішня суперечка була написана у Асафа на фізіономії. Вона спостерігала за гримасами страждання, що пробігали по обличчю цього хлопця, і не знала, що й думати. Хто він? Звідки узявся? На якусь мить їй навіть здалося, що він незагрозливий, та, коли він зробив ще крок у її бік, Тамар спам’яталася і закричала:
— Дінко, фас!
Асаф здивовано втупився очима в неї. Він, звичайно, не міг знати, що дев’ять років тому батько Тамар погодився купити їй собаку тільки за умови, що той пройде курс спецнавчання, щоб уміти захистити Тамар у разі потреби. І ось через дев’ять років Тамар раптом згадала про Дінчині вміння.
Дінка звела догори вуха, але з місця не рушила.
— Фас, Дінко, фас! — у відчаї кричала Тамар, мимоволі копіюючи південноамериканський акцент дресирувальника.
Дінка ступила кілька кроків, підійшла до Асафа, потерлася головою об коліно і тицьнулась носом у долоню. Тамар стояла як громом прибита. Вона ніколи не бачила, щоб Дінка так поводилася з ким-небудь, окрім неї самої.