— Мо’, хоч би підкажете, гаряче чи холодно?
І всі троє заливчасто зареготали, немов дітлахи в літньому таборі. Шай теж сміявся, на мить виявившись здатним побачити себе збоку. Тамар упала горілиць, знесилена напругою останніх днів, розкинула руки і реготала до сліз, дивлячись на Асафа і думаючи, який у нього привабливий чоловічий сміх.
А потім повернувся біль. Шай жалівся, що всі кістки у нього немов жорнами перемелюють. Він відчував, як вони кришаться і розсипаються. Потім біль перекинувся на м’язи — вони розривалися, розтягувалися, стискалися, звивалися всередині тіла. Він і не знав, що у нього є м’язи в таких несподіваних місцях — за вухами, наприклад, або в яснах. І Тамар, котра ще з минулого, домашнього життя пам’ятала, як Шай уміє розписати найлегше поколювання в животі — з отакою капризно-слізною доскіпливістю, подолала огиду, яку викликав у ній опис, але не сам біль.
Тамар постаралася відвернути його увагу, розповіла про діафрагму, яка теж щось ніби м’яз, її ніхто ніколи не відчуває, але співати без неї неможливо. Вона зобразила Аліну, як та командує: «Тримати! Тримати від діафрагми!» Вона влаштувала цілу виставу, зображуючи Аліну після того, як та дізнається, що її улюблена учениця розважала співом вуличну юрбу: «Правда? І це їм подобалося? Дуже цікаво... Але як ти могла співати так високо після Курта Вайля? У мене ти ніколи нічого не можеш, у мене — після Курта Вайля тобі завжди потрібен антракт...».
Шай не сміявся. А от Асаф сміявся до сліз. Тамар зрозуміла, що всупереч серйозній, коли не сказати похмурій, зовнішності він дуже смішливий. Їй подобалося веселити його. Ідан ніколи не сміявся її жартам, можливо, він навіть вважав, що в неї немає почуття гумору.
Асаф у свою чергу теж дещо відкрив — ту саму ямочку у неї на щоці, про яку розповідала Теодора. Цікаво, що робила Тамар останній місяць? Він гадав, чи почує коли-небудь, як вона співає, і вирішив для себе, що відтепер стежитиме за всіма газетними оголошеннями про концерти, і якщо знайде її ім’я... Але миляна булька ілюзії одразу лопнула: досить мріяти і заноситися в хмари, адже він навіть її прізвища не знає!
Проте часу засмучуватись не було, бо Шай почав марити про якогось черв’яка, що його він називав Дуда. Цей Дуда зсередини висмоктував його, повзаючи по всьому тілу. Шай відчував його звиви, кожен рух черв’яка віддавався різким болем. Шаю здавалося, що, роз’їдений черв’яком, він розпадається на частини, на м’язові тканини, на клітини. Ноги його розповзлися в сторони і посіпувались, потім те саме почало відбуватися і з руками. Асаф дивився, не вірячи своїм очам: худе довге тіло справді немов розривалося на частини. Тамар навалилася зверху на брата, притисла руки до тулуба. Асаф побачив, як напружилися м’язи на її маленьких руках, і серце його, як і пророкувала Теодора, забило крилами.
Тамар, захлинаючись, говорила і говорила — розповідала Шаю, як вона його любить, як витягне його, що залишилося зовсім небагато, день або два, і все буде позаду, і почнеться нове життя. І Шай раптом обм’як і заснув.
Тамар відкотилася вбік. У ній не лишалося ні крапельки сил. Під пахвами темніла волога, весь комбінезон забруднений слідами блювотиння і сечі Шая. Асаф відчував запах Тамар і знав, що й вона відчуває його запах. Вона лежала і дивилася на Асафа своїми надто всевидющими очима, своїм дуже розкритим поглядом. У Тамар було відчуття, що вона гола, але їй було все одно, та й сили, щоб зрозуміти, що з нею таке коїться, не залишилося. Спочатку її бентежило, що Асаф бачить Шая голим: по-перше, через самого Шая, а по-друге, вона сама немов заголилася, коли оголилося тіло її брата, — адже вони зроблені з одного матеріалу. Та незабаром її соромливість безслідно випарувалася.
Їй хотілося спати. Крізь напівдрімоту вона почула, як Асаф встав і тихенько підійшов до виходу. Вона перевірила себе, виявила, що колишнього страху немає, подумала, що, очевидно, вони все-таки переступили разом через якусь межу. Асаф вийшов з печери. Його постать розчинилася в темряві. Дінка схопилася, подивилася йому вслід, сіла. Минула хвилина, друга. Тамар, підбадьорюючи себе, думала, що це навіть дуже добре, хай трохи провітриться, розімне ноги, прогуляється. А може, йому просто знадобилося по нужді. Минула ще хвилина. Кроків знадвору не чулося. Тамар сказала собі, що вона назавжди збереже до нього вдячність за те, що він уже зробив для неї і Шая, навіть якщо зараз він не повернеться. Із здивуванням вона зрозуміла, що не знає його прізвища.
Дінчин хвіст засовгався по підлозі, підіймаючи пил. Постать Асафа знову зіткалася з темряви. Дінка вляглася, а до Тамар повернулося дихання. Асаф підійшов і дуже обережно ліг поруч, упоперек матраца, не торкаючись її. Вона насолоджувалася звуками його розміреного дихання, ці вдихи і видихи чомусь робили її щасливою. Тамар подумала, що це дуже дивний спосіб знайомитися і зближуватись. «Адже саме це з нами відбувається, — сказала вона собі, — адже ми трішки ніби починаємо дружити, робимося ближчими — незрозуміло, як саме, майже не розмовляючи, не розповідаючи про себе». Зараз, коли він отак близько, їй навіть втішно думати про те, що вона про нього зовсім нічого не знає: де він живе, наприклад, де вчиться, чи є в нього друзі або подружка. Всі ці його біографічні дані їй невідомі, і все-таки вона відчуває: щось вона вже про нього знає — безумовно і твердо, і цього їй зараз цілком досить.
Але траплялися хвилини, коли це поєднання непоєднуваного ставало їй неприємним, і усвідомлення, що з нею коїться щось нове — у той самий час, який вона мусить без залишку присвятити Шаю, трансформувалося в колючий біль. Тамар дуже втомилася, щоб сформулювати для себе, в чому, власне, полягає проблема. Іншим разом вона напевно поспішила б відточити гостре, як скальпель, формулювання, але зараз у неї не було для цього ні сили, ні бажання. Вона лише знала в душі, що є тут якийсь дисонанс: немов Шай виявився посередником у цьому новому зв’язку. Ну от, їй таки вдалося це сформулювати. Тамар злякалася, різко сіла, вгляділася в темне нутро печери, озирнулася на тьмяний вогник неонового ліхтаря, побачила, що Шай і Дінка сплять, а Асаф дивиться на неї. Знову лягла. Найгостріше колола думку, що Шай навіть не усвідомлює того, що відбувається за два кроки від нього. Чи, може, все взагалі існує тільки в її уяві? Може, це чергові її фантазії і Асаф нічого такого в голові не тримає? Просто гарний хлопець, який чомусь вирішив їй допомогти? Вона поворушилася, її рука торкнулася його грудей.
— Ой, пробач!
— Нічого...
— На секунду забула, що ти тут.
— Де ж мені бути?
— Я трохи сама не своя, еге?
— Поспи, ти ж напевно зовсім не спала в ці дні.
— Не пам’ятаю... напевно, ні...
— Поспи, а я початую.
І після цих його слів, після цих невимушених і делікатних слів... Ні, ліпше про це зараз не думати. На мить Тамар ледве не піддалася тузі, що стискала їй горло, спокусі розповісти йому про все, хоч крихту поділитися тягарем двох останніх жахливих днів. «Адже якщо існує пекло, — подумала Тамар, — то саме в ньому я і провела два дні — доки з’явився Асаф». Але вона відчувала, що варто їй лише відкрити рота, варто виникнути хоч одній новій маленькій тріщині в її панцирі, як потік уже не зупинити. А говорити ще не можна, не можна... І крім того, сказала вона собі не без переляку, вони ж ледве знайомі.
Вона перевернулася на бік, обличчям до Асафа, у ніздрі шибонув запах його поту, і вона кволо подумала: який кайф буде прийняти душ після того, як усе це закінчиться. Може, хоч разок ще вони зустрінуться потім, у реальному світі, десь у кафе, відмиті, причесані і напахчені. Розкажуть один одному, хто вони такі насправді. І може, вона подарує йому на знак вдячності дорогий дезодорант. Ну от, будь ласка, вона знову забула про Шая, знову поринула у свої безглузді фантазії. Неначе хтось завжди повинен принести себе в жертву, щоб інші змогли почати щось нове. Про що це ти, обурилася Тамар, яке ще «щось нове»?! Та у нього і в думках немає нічого такого — з тобою! З цією кашею в голові Тамар і заснула.
Асаф сів, не зводячи з неї погляду. І серце його переповнилося нею. Йому хотілося вкрити її, витерти пил з її обличчя. Зробити для неї щось хороше. Але найкраще, що він міг зараз для неї зробити, — це не будити. Тому він не рухався. Тільки дивився і дивився, поїдав очима і думав про те, яка ж вона гарна. Тамар зітхнула уві сні, підсунула під щоку дві складені долоні. Які у неї довгі витончені пальці. На брудній щиколотці Асаф побачив тоненький, ледве помітний срібний ланцюжок. У думках він вів дуже жваву розмову. «Ти знаєш, що я таких очей, як у тебе, ні в кого не зустрічав?» — «Так, мені багато разів говорили, а ти знаєш, чому вони у мене зробилися такими?» — «Тому, що ти дивилася на світ із здивуванням?» — «Ой, з тобою просто неможливо! Ти все це прочитав у щоденнику, еге ж?» — «Ні, тільки кілька сторіночок». — «Це нечесно, що ти знаєш про мене такі речі, а Я про тебе нічого не знаю! Ти б, наприклад, погодився, щоб я прочитала твій щоденник?» — «Я не веду щоденник». — «Ну, а якби вів?» — «Якби вів?» — «Так, тоді б ти погодився?» — «Але навіщо тобі мій щоденник? Я можу тобі все і так розповісти!»