Выбрать главу

Зустріч украй вимотала Асафа, під кінець розмови він увесь аж спітнів. З торговельного центру він ледве не пішов додому, щоб знову прийняти душ. Нічого особливого, по суті, не трапилося. Він зустрівся з двома дуже доглянутими, випещеними, добре одягненими людьми, трохи молодшими за його батьків, набагато освіченішими і дуже прагматичними. Вони майже не дали йому розкрити рота, і на все, що він говорив, у них була готова відповідь. І взагалі, хоча це він прийшов розповісти їм правду, вони поводилися так, ніби робили йому велику ласку. Вони ще й сперечалися, здебільшого чоловік, немов Асаф у чомусь перед ними завинив, і щосили старалися, щоб він усвідомив, наскільки вони праві та ображені. Асаф не знав, як йому триматися з ними. Він просто передав те, що його просили передати, відмовився повідомити додаткові деталі і поставив тільки одне запитання — те саме. І з подивом побачив, яких зусиль знадобилося цьому дорослому чоловікові, щоб хоч трішки полагідніти й відповісти згодою.

І тієї миті, коли це все ж таки сталося, чоловікове обличчя затряслося. Спершу права брова затремтіла, немов наділена власним життям, а потім усе обличчя ніби розпоролося, розповзлося, і цей дорослий чоловік розридався, затулившись долонями. Жінка теж заплакала — не намагаючись приховати сліз. І жодної спроби доторкнутися одне до одного, втішити, приголубити, заспокоїти. Вони сиділи відчужено, кожен відсунувшись від іншого, і кожен ридав своїми окремими сльозами. Асаф, згадуючи слова Тамар, розумів, що став свідком чогось неймовірного для цих людей — відмови від їх звичайного вдавання. Він не знав, як їх заспокоїти, а тому заговорив про Тамар. Вони плакали, а він переконував, що вона їм допоможе, що на неї можна покластися на всі сто, що все буде добре та інші дурниці у тому ж дусі. А вони й далі плакали. Ридання ці, схоже, збиралися чимало часу. А коли вони обидвоє трохи вгамувалися, то довго сиділи мовчки, уважно слухаючи його, — нещасні і навіть по-своєму зворушливі. І тут розмова почалася знову. Тремтячими й покірними голосами вони питали Асафа про те, на що у нього не було відповіді. Адже він надто мало знав і про Шая з Тамар, і про те, що з ними відбувалось до того, як він їх зустрів. Але вони все питали й питали. У нього виникло відчуття, що вони запитують про те, про що не наважувалися запитати весь цей час навіть самих себе. Він здебільшого справляв мовчанку, лише зрідка відбуваючись скупими відповідями, і раптом перервав їх — тому, що гамбургери давно остигли, але головним чином тому, що розумів: з кожною хвилиною Тамар усе дужче впевнюється, що він не повернеться. І думка ця була нестерпна.

Покидаючи торговельний центр, він думав, яка ж права була мама, заявивши одного разу: як її дратує те, що для отримання професії батька-матері, найважливішої і найважчої професії на світі, не треба складати навіть нікчемного іспиту.

Вони сиділи вчотирьох біля входу до печери і наминали їжу, яку він привіз. Тобто Асаф уминав, і Дінка теж уминала, і Шай жував потихеньку, й лише Тамар не могла проковтнути ні крихти. Вона не зводила щасливих сяючих очей з Асафа, немов той упав на неї несподіваним подарунком. Попоївши, вони трохи подрімали на осонні, улігшись трикутником — голова Шая — на ногах Тамар, її голова — на ногах Асафа, а його — на її рюкзаку. І Шай уперше розповідав про те, що з ним відбувалося за цей рік. Крізь тканину джинсів Асаф відчував, як Тамар зіщулюється, слухаючи дику розповідь свого брата: про місця, де він кантувався, про приниження, про нещастя, які пережив. Іноді Шай замовкав, і тоді починала говорити Тамар: згадувала який-небудь потішний виступ в Ашдоді або в Назареті, розповідала про нескінченні переїзди, про те, як воно співати на вулиці перед незнайомими людьми. Асаф слухав і внутрішньо щулився, він знав, що сам би ніколи на таке не зважився. Тільки подумати, як вона все спланувала, не відступилася і не зламалася. З таких ось і виходять бігунки на марафонські дистанції.

Шай з Тамар ділилися спогадами про вуличні виступи, історіями про Пейсаха. Коли згадали його знамениту косичку, Асаф зрозумів, що саме цей тип ударив Теодору. Але Тамар була така радісна, що йому не захотілося псувати їй настрій розповіддю про черницю. Тамар перекинулася на охоронців, кишенькові крадіжки, розповіла про нещасну росіянку, про батька з хлопчиком у Зіхроні, про багатьох інших людей, обкрадених на її очах. Потім вони з Шаєм зобразили для Асафа, як люди кладуть монети в шапку. Шай режисирував, а Тамар акторувала: ось скупердяї, які намагаються приховати від решти публіки, як мало вони дають; а ці ось кидають тобі гроші так, немов купують тебе з усім потрухом; а ці ось від надмірної душевної тонкості взагалі нічого не дають; а дехто відправляє покласти гроші дитину; і, нарешті, ті, хто слухає-слухає тебе, а потім, бац, прямо на останній ноті випаровуються — і привіт.

Тамар грала, сміялася, в її рухах з’явилися легкість і грація. Асаф спостерігав, як її тіло повертається до життя, як сутність Тамар пробивається назовні крізь захисну броню. Тамар і сама відчула, що з нею відбувається щось чудове, що вона вся — як назва тієї книги Єгуди Аміхая, тільки навпаки — кулак знову стає розкритою долонею і пальцями. Закінчивши, вона вклонилася по-королівськи, й Асаф зааплодував і подумав, як здорово було б сфотографувати її ось такої миті, з цим мінливо-радісним обличчям.

Шай спитав Асафа, звідки він, вперше безпосередньо звернувшись до нього, спитав, де він вчиться, і згадав двох знайомих хлопців з його школи. Асаф, маючи добру пам’ять на обличчя, сказав, що він, здається, бачив одного разу Шая на матчі «Апоеля». Може таке бути? Звичайно, може, розсміявся Шай. Асаф поцікавився, чи ходить він ще на футбол.

— Раніше ходив, — відповів Шай, — зараз у мене все в минулому часі.

— А «Манчестер Юнайтед»? — спитав Асаф. — Ось і постер їхній висить у печері?

І Шай розсміявся:

— Та це Тамар притягла, переплутала, вирішила, що я за них уболіваю! Фатальна помилка, Ватсоне! — І він шпурнув у неї гілочкою.

Тамар усміхнулася:

— Яка різниця — «Манчестер» чи «Ліверпуль», хіба не один грець?

Тут уже хлопці підскочили, один з-перед одного почали пояснювати цій дуринді, що жоден уболівальник «Апоеля» не вболіватиме за таку команду, як «Манчестер».

— Але чому? — не здавалася Тамар. Ця розмова її безмежно тішила.

— Поясни-но дівчинці чому, — зітхнув Шай. — А то в мене сили нема.

І Асаф пояснив, чому справжній уболівальник «Апоеля» ніколи не вболіватиме за таких господарів життя, як «Манчестер».

— Ми можемо відчувати солідарність тільки з цілковитими лузерами, тільки з невдахами, які майже виграють чемпіонство, як «Ліверпуль» чи, скажімо, «Х’юстон»...

— І от уяви тепер, що у мене над головою висить «Манчестер»! — простогнав Шай. — Як мені оклигати з Бекхемом і Йорком над балдою?

Тамар знову розреготалася і згадала, як недавно її мучило питання: чи може людина стати самою собою, якщо, виконуючи якесь завдання, заморозила свою Душу?

Асаф розповів про одного свого приятеля, Рої, теж уболівальника «Апоеля», взагалі-то вже колишнього приятеля, у якого в кімнаті немає жодної жовтої речі: ні горнятка, ні сорочки, ні килимка, ні горщика — ані натяку на жовті кольори «Бейтара». І так вони балакали, а Тамар слухала з подвійним задоволенням, ковтаючи їхню розмову, немов ліки, що зцілюють одразу від двох недуг. Часом вона підкидала питаннячко — наприклад, про «колишнього приятеля» Асафа. І він розповідав усе як є, а Тамар слухала і з полегкістю думала, що Асаф — пряма її протилежність у всьому: у зацікавленнях, у внутрішньому ритмі, у сімейних стосунках, у цілковитому його невмінні прикидатися. Їй подобалося, що він так повільно говорить, обдумуючи кожну відповідь і ніби оцінюючи кожне своє слово. Вона й не думала, що у неї вистачить витримки терпіти таку повільність, і вже тим паче не думала, що таке гальмо може їй сподобатися. Він з тих, думала вона, хто залишається самим собою, навіть коли ти обернешся до нього спиною. У нього чистий голос, а цього не навчишся у викладачів вокалу. Крізь тканину джинсів вона відчувала неквапливо пульсуючу в артерії кров і думала, що він точно проживе до ста років, і до самісінької смерті ростиме і потихеньку змінюватиметься, й учитиметься все нових речей, і нічого ніколи не забуде.