Отже, частина духовенства вступила в боротьбу на боці радянських партизанів і підпільників.
Певним фактором впливу на формування ставлення населення до радянської влади було надання останньому медичної допомоги партизанами. Інфекційні хвороби були поширеним явищем серед населення. Медчастини партизанських загонів часто були єдиним джерелом отримання медичної допомоги.
Німці постійно засилали свою агентуру в партизанські загони.
За архівними даними, партизанськими формуваннями за період їх дій на окупованій території України, в партизанських загонах і серед населення було виявлено і розстріляно 2927 агентів. У з’єднанні О.Федорова таких виявлено 120 осіб, а у з’єднанні А.Кондратюка, як вказано у звіті — 351! Останнє заслуговує на увагу. Приведемо порівняльні дані чисельності особового складу цього з’єднання. Воно складалося з 3-х полків: ім. Леніна, «За Родину», ім. Кірова. В кожному з них відповідно нараховувалося 657, 200 і 254 бійці — всього 1111 осіб. Кількість викритих агентів гестапо і жандармерії склала: в полку ім. Леніна — 100 осіб; в полку «За Родину» — 95 осіб; в полку ім. Кірова — 47 осіб. Отже, у з’єднанні знищено 30 % особового складу. Виникає питання — чи можливо таке? Очевидно, утворена в передвоєнні роки сталінська система підозрілості і недовіри, свавілля і репресій, в певній мірі, торкнулася і партизанського руху і перетворилася на шпигуноманію, що теж було одним із проявів ідеологічної боротьби в тилу ворога. Є й інші свідчення про свавілля партизанських керівників: «Сабуров часто насильницьким шляхом приєднував до себе чужі загони, усував небажаних йому людей і керівників загонів аж до розстрілу». Газета «Правда» помістила статтю колишнього партизана П. Брайка «В августе сорок третього», в якій автор, посилаючись на свідчення партизанів, розповідає про загибель комісара С.Руднєва. Згідно версії П. Брайка С.Руднєв був убитий радисткою Туркіною за завданням НКВС.
Одним із засобів ідеологічної боротьби з гітлерівцями було проникнення підпільників і партизанів у різні адміністративні та силові структури окупаційної влади, що давало широкі можливості зриву планів окупантів, збору розвідувальної інформації, поширення чуток, звільнення військовополонених, підпільників, розповсюдження пропагандистської літератури тощо. Так, в м. Макіївці Донецької області підпільники працювали в поліції, на біржі праці. Подібні засоби боротьби використовувалися скрізь, де була можливість. Зв’язковий ЦК КП(б)У В. Портянко повідомляв 13 березня 1942 р. про викриття і страту німцями комуніста Бабенка, який працював мером м. Павлограда Дніпропетровської області, Калиновського — начальника поліції цього міста та перекладачки Семенової.
Пропагандистська робота підпілля дошкуляла гітлерівцям, тому в населених пунктах часто можна було зустріти застереження окупаційних властей і попередження про покарання.
Одним з напрямків ідеологічної боротьби на окупованих територіях України була розкладницька робота у військових структурах гітлерівців. Основню формою було розповсюдження у підрозділах газет, листівок, закликів, особисті переговори підпільників і партизанів з солдатами з метою їх залучення до боротьби проти окупантів. Так, в січні 1943 р. до партизанів з’єднання Сабурова перейшов взвод козаків, що охороняли табір військовополонених в м. Славуті. З ними прибули 45 військовополонених. На початку 1943 р. до партизанів почали переходити солдати словацького гарнізону, з яких у травні був сформований окремий партизанський загін на чолі з Яном Налепкою і комісаром Л. К. Федоровим. Таку ж роботу проводили й інші з’єднання. Як відмічав у звіті командир з’єднання Л.Іванов, найбільше піддавалися пропаганді підрозділи, що складалися з чехів, словаків, поляків, вірменів, азербайджанців, узбеків та охоронних підрозділів. В 1943–1944 р.р. на ст. Шепетівка 150 вірменів, залишивши свої об’єкти, зі зброєю перейшли до партизанів. На станції Маціюв Волинської області до партизанів приєдналися 300 поляків місцевого гарнізона. Агітаторами партизанського з’єднання під командуванням І.Хитриченка в с. Романівна Іваньківського району був розкладений перший ескадрон 454 полку 405 дивізії у складі 105 осіб. Переговори велися через Марію Адаменко, в котру закохався один з «козаків». Крім листівок в пропагандистській роботі широко використовувалися звернення колишніх «козаків», поліцаїв, що перейшли до партизанів. Ці звернення публікувалися окремими тиражами і через підпільників поширювалися у стані ворога. Ця практика була притаманна партизанам з’єднання Н.Попудренка. Так, під впливом пропаганди у вересні 1942 р. на бік партизанів перейшов взвод солдатів української роти 230 батальйону 221 німецької дивізії разом з командиром Лисенком. Після їх виступів у партизанській пресі до партизанів перейшов 121 козачий батальйон. Цілим станом у кількості 39 осіб покинула службу у німців поліція с. Охрамеєвичі, 30 поліцейських с. Прибині, 46 поліцаїв с. Гути Студинецької пішли в ліс до партизанів. Іноді комісари партизанських формувань особисто вступали в переговори з представниками поліції, вели пропагандистську роботу. Так, комісар з’єднання ім. М.Хрущова Тернопільської області М. Шумак вів переговори з представниками гарнізону поліції м. Березно Рівненської області. В результаті 63 поліцейських зі зброєю перейшли до партизанів. Для розкладу військ противника партизани не нехтували і провокаційною діяльністю. Так, у м. Томашгород цієї ж області поліцейський гарнізон, що складався з 50 осіб відмовився перейти до партизанів. У відповідь, німцям, через партизанських агентів, було підкинуто провокаційного листа, зміст якого компрометував поліцаїв. Результатом цієї акції стало розформування гарнізону і частковий розстріл поліцаїв.
Якими були основні напрямки ідеологічної роботи компартії серед населення окупованих областей України? Так, вже на початку січня 1943 р. в ЦК КП(б)У на ім’я Л. Р. Корнійця поступила службова записка начальника УШПР Строкача і начальника розвідвідділу Мартинова, в якій, за станом на 5 грудня 1942 р., на основі розвідданих, давалася розлога характеристика ОУН, викладена її мета, наголошувалося на співпраці з німецькою розвідкою у передвоєнні роки та в період нападу Німеччини на СРСР. В той же час Строкач констатував, що спроба ОУНівців проголосити «Самостійну Україну» була рішуче присічена гітлерівцями, а самі націоналісти і їх лідери зазнали репресій. На цій підставі значна частина ОУНівців пішла в підпілля, організовуючи свої сили для боротьби з окупантами. Проти німців ними влаштовуються окремі засідки. 9 січня 1943 р. на ту ж адресу поступила нова записка Строкача і Мартинова. За станом на 10 грудня 1942 р. увага в ній приділялася питанням ідеологічної роботи окупаційної влади і націоналістичних формувань. Зокрема, загострювалася увага на широкому використанні останніми в пропагандистських цілях освітніх закладів, преси, театрів і т. п. Через день, 11 січня начальник оперативного відділу полковник Соколов підготував уже згадувану «Довідку про ворожу діяльність українських націоналістів». Очевидно, розгортання українського національно-визвольного руху непокоїло радянське і партійне керівництво, а ворожість націоналістів визначалась його метою — прагненням утворити Українську Самостійну Державу і ворожим ставленням до радянської влади. Історик І. Білас, з посиланням на архівні джерела, приводить загальний список самостійних націоналістів ОУН, що підлягали знищенню партизанським загоном під командуванням В.Чепіги за станом на 12 березня 1943 р. в селах Рівненської області. Так, по селу Бережки поіменний список складався з 23 націоналістів, в селі Залужжя — з 25, в селі Мартьянівці — з 4-х, в селі Стрілок — з 42. Загалом у 12 селах області планувалося вбити 250 осіб, провина яких полягала лише в тому, що вони були прихильниками самостійницького руху. Отже, вже тоді був зроблений крок до безкомпромісної боротьби на винищення українського національно-визвольного руху. Як вважає І. Білас, першого удару по українських націоналістах сталінське керівництво вирішило завдати силами партизанських формувань. Таке завдання поставив перед ними особисто Сталін під час перебування у Москві С. Ковпака в червні 1943 р., адже до цього часу відкритої ворожнечі між партизанами і націоналістами не було. Опосередковано цей висновок підтверджується й у роботах В. і Л. Гриневичів і Б. Якимовича, які зазначають, що: «…більшовицькі партизани вільно маневрували в терені зайнятому УПА Бульби-Боровця, яка заключила з ними договір про «нейтралітет» і це перемир’я тривало довше ніж шість місяців». Подальші події лише підтверджують це твердження. В кінці червня 1943 р. в газеті «Радянська Україна» була опублікована листівка-звернення «До всіх націоналістів…», яка пізніше неодноразово наводилася вітчизняними істориками. Зміст листівки закликає не вірити націоналістичній пропаганді, вістря критики спрямоване проти лідерів руху і, особливо, проти Бандери. Це закономірно, поскільки бандерівське крило ОУН було найактивнішим серед націоналістичних формувань і становило найбільшу загрозу. Очевидно, цю листівку можна вважати певним дороговказом на шляху ідеологічної боротьби в тилу гітлерівців. Велику активність проявили в цьому відношенні радянські партизани. На мітингах і зборах селян вони намагалися посіяти недовіру до націоналістів, привернути населення на бік радянської влади, закликали до підтримки партизанів. Тільки партизанське з’єднання під керівництвом Л.Іванова і комісара Ф.Волостникова за менш ніж рік свого існування (з серпня 1943 по липень 1944) провело 90 таких заходів, на яких були присутні понад 12 тис. осіб. Під час Карпатського рейду Ковпаківського з’єднання комісар С. Руднєв особисто проводив пропагандистську роботу. Так, 22 червня 1943 р. він записав у своєму щоденнику: «Сьогодні написав листівку українською мовою, в котрій розкрив суть українського націоналізму». Разом з тим, інші його записи, не дивлячись на цілком негативну особисту оцінку націоналістів, свідчать про те, що партизани не проводили проти них широкомасштабних бойових операцій. Окремі сутички, як правило, закінчувалися переговорами і компромісом. Не прагнули війни і ОУНівські підрозділи. Вороже ставлення один до одного проявлялося частіше в пограбуванні продовольчих баз. Більшого ефекту у боротьбі проти українських самостійницьких сил досягали провокації, що чинили радянські розвідники. Так, під час вбивства М.Кузнєцовим імперського радника з фінансів Геля у Рівному, було підкинуто документ, який вказував на ніби то причетність до цього акту націоналістів. В результаті гітлерівці розстріляли 38 українських патріотів. Після невдалого замаху М.Кузнєцова на заступника Коха генерала Даргеля, німці розстріляли у Луцьку — 28, а у Дубні 60 заручників. Отже, ідеологічна робота серед населення окупованих областей України носила не тільки роз’яснювальний характер, але й мала ознаки провокацій або спиралася на силу і виконувала каральні функції.