ВІДСТУП ПЕРШИЙ — ФІЛОСОФСЬКИЙ: єдиний спосіб зрозуміти, що таке свобода, — це і є оцінити міру її відсутности: в різних соціумах ця міра буває різною й коливається в досить широкому діапазоні, одначе нуля не сягає ніколи. Простіше сказавши — абсолютної свободи не буває, так само як абсолютного світла. Але, але… Кінець відступу.
СЮЖЕТ ПЕРШИЙ, місце дії — країна під назвою СССР, час дії — кінець 1970-х. Датую винятково по тому, якою пам'ятаю себе — дівчинкою-школяркою, вихованою в загальноінтеліґентському, «кухонно-трьопному» дусі іронічної відрази до блювотної реальности тодішнього геронтологічного соціалізму, але ще не знайомою з тим, що та реальність може становити якусь конкретну загрозу для тебе особисто. Історик, якщо схоче, зможе датувати час дії й точніше — саме клекотіла чергова пропагандистська кампанія: в тій-бо добі чи не кожне кремлівське засідання мало на меті приписати велетенській країні всім миром, від малого до старого, притьмом вирушати на боротьбу чи то «за щось» (за високу якість продукції, за розрядку міжнародного напруження, за звільнення з тюрми Луїса Корвалана, за дружбу з американською дівчинкою Самантою Сміт і т. д.), чи то «з чимось», у цьому випадку — з «літунами»: так звано людей, які часто змінюють місце роботи, що було визнано негідним «морального облика строителя коммунизма». Отож у програмі «Время» — щовечірньому всенародному політінструктажі, як жити й за що (або з чим) боротися, — і було навіч продемонстровано трудящим позитивний взірець для наслідування: загальним планом — гудячий заводський цех, переднім — позбавлений віку й індивідуальности пролетар, який, утупившись в одну точку, безвиразно тягнув з екрана:
— На етіх одінадцаті станках я работаю уже девятнадцать лет…
Справжній жах (не переляк, а жах: різниця — як між СНІДом і нежитем!) людина переживає щонайбільше кілька разів на віку; зі мною тоді це трапилося вперше. Я ніби водномить навіч угледіла все життя телеекранного пролетаря: дев'ятнадцять років — довше, ніж я живу на світі! — день у день о тій самій годині цей чоловік прокидається вранці в тій самій типовій квартирі (стіл, ліжко, холодильник, навіть радіоточка — все на тих самих місцях, заздалегідь визначених типовим проектом), з'їдає свої крохмалеві сосиски, виходить із дому, сідає в той самий автобус, їде тим самим маршрутом, виходить на тій самій зупинці, заходить у ту саму заводську браму й стає до тих самих одинадцяти станків — до кінця робочого дня… О шостій вечора знову сідає в той самий автобус, виходить на тій самій зупинці, вистоює в тому самому гастрономі свою чергу по бухінець хліба й крохмалеві сосиски, вертається в ту саму квартиру, їсть, дивиться телевізор (програму Время» й «кіно») — і лягає спати…
І так — дев'ятнадцять років.
Господи, спаси й помилуй!..
Довічне ув'язнення без будь-яких перспектив на звільнення. Взірцеве життя «простої радянської людини», в якому єдине, що ти можеш змінити, — це оті «одинадцять станків»: на інші одинадцять, в іншому цеху й за іншим автобусним маршрутом, — і держава з усім своїм пропаґандистським апаратом, з міліцією, «армією й флотом» зараз інтенсивно працює якраз над тим, щоб одібрати в тебе й цю останню — хоч яку мікроскопічну — продухвинку свободи…
Звіданий тоді мною жах — до фізичної задухи — мав не саму тільки екзистенційну природу. Кажучи словами поетеси, «це вже було ні зайчиком, ні вовком» — читай: ні анекдотами про Брєжнєва, ні пошепки переказаними вістками про арешти людей, яких знали знайомі батьків: це було майбутнє, яке ця країна готувала м е н і, підліткові, незалежно від того, до якого вузу я вступлю і на як вдалу роботу потім улаштуюся, — в будь-якому випадку на мене чекатимуть все ті самі «одінадцать станков», хіба в дещо злагідненій версії. Колія, з якої не виборсаєшся. Фатум у бюрократичній формі: прописка (спробуй зміни!), трудова книжка (геть «літунів»!), характеристика з попереднього місця роботи, підшита до особової справи (Великий Брат стежить за тобою!), — все, як важкі свинцеві цвяхи, якими намертво пришпилюють до місця живого метелика: не тріпнешся. Твоє життя визначається не тобою. Та, властиво, воно вже визначене, від моменту твого народження — до найменших дрібниць, включно до того, щó тобі любити, які книжки читати (ті, що є в бібліотеці у відкритому доступі), які фільми дивитися (ті, що показують по телевізору) і яку носити одежу (ту, що є в магазинах). Ти ще не починала жити, а тебе вже «пришпилили», і виходу з цієї ситуації нема, окрім як «униз»: із великої тюрми — в меншу, із «хрущовки» — в камеру із заґратованими вікнами…
Мій тодішній стан, у висліді цього «моменту соціального прозріння», можна приблизно віддати хіба що куди пізнішими, через кільканадцять років по тому написаними рядками: «Кожну кару прийму як розраду — / Тільки, сили небесні, не це!..» (Я й досі вважаю, що нема нічого страшнішого за ось таке несамовладне, за накинутим тобі сценарієм відбуте життя — по-шевченківськи мовлячи, «нежитіє».)
На щастя, історія, яка нерідко є псевдонімом отих самих небесних сил, ощадила мені цього приділу. В рік, коли я стартувала з університетської лави в «дорослий» світ, почалася «перестройка», а невдовзі й уся «велика зона», країна з назвою на чотири букви, припинила своє існування.
Ф-фу…
ВІДСТУП ДРУГИЙ — ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ: ще студенткою, тихцем пописуючи прозу, на останньому курсі замахнулась я була на роман із сучасного життя — та небавом і покинула, назавжди поховавши в шухляду скирту розрізнених сцен та епізодів. Останній запис у товстому зошиті пояснює причину моєї, пишно висловлюючись, творчої поразки: мені забракло героя — того правдивого романного героя, сутнісною ознакою якого, за М. Бахтіним, є хронотопічність, тобто право на свободу вибору топосів власної судьби в історичному часі. Тимчасом єдиний «топос», в якому існували мої сучасники, вимірювався вирваним у держави квадратним метражем жилплощі, і всі знані мені «дольові сценарії» минали в багаторічній — а не раз і довічній! — війні за його розширення. Драм тут було донесхочу: фіктивні й нефіктивні шлюби, укладені задля здобуття київської прописки, і шлюби розірвані, яких, проте, в силу тої самої прописки, ніяк не можна було розокремити в просторі, так що колишні подружжя роками мусили товктися в тих самих чотирьох стінах, проклинаючи той день і час і те де; окрему підгрупу становили драми на ґрунті вимушеного співжиття в одному малогабаритному «топосі» двох, а то й трьох різнопоколіннєвих родин — і так до нескінченности… Цілий клопіт, одначе, полягав у тому, що жодна з цих драм, ба й трагедій (бо траплялися й самогубства, інфаркти тощо), у жоден спосіб не могла засвітити героїв ізсередини, як особистостей, із тієї простої причини, що ніхто тут нічого не вибирав — їхні життєві перипетії були не наслідком власного вольового акту, вільного вчинку, в якому виявляється характер, а тільки виснажливої й монотонної боротьби за виживання, в якій, як завжди й у всьому, були свої щасливчики й невдахи, а от героїв — героїв не було. За визначенням. Ну бо як же може з'явитися герой там, де нема свободи вибору? На якому такому «топосі» він, сердешний, себе покаже?..
Або, як записала я тоді в товстому зошиті (страшенно пишаючись своїм відкриттям!), — «як може існувати роман у країні, де є міліцейська прописка?»
І нижче вже й геть «дисидентське»: «Радянський роман — оксиморон, те саме, що „гарячий лід“».
Доти я, з усім приналежним юним запалом, щиро була вважала, що нестерпна, щелеповивертальна фальшивість соцреалістичного роману, всіх отих «Твоїх зір» та «Розгонів» із неіснуючими в природі українськими (sic!) дипломатами та нерозрізняльно-пустослівно-велемовними академіками-журналістами-партпрацівниками, пояснюється насамперед бездарністю авторів. Виявилося складніше. (Зрештою, сьогодні, після опублікування «Щоденників» О. Гончара, неважко впевнитися, що за Божим, сказати б, задумом його все ж було закроєно на несогіршого письменника, та й із «брухтовика» П. Загребельного, за іншої літературної кон'юнктури, міг би, напевно, вийти такий собі український Ян Флемінг…) Біда цього покоління, серед усього іншого, — тобто, полишаючи на боці всю навислу над ним ідеологічну цензуру, про яку вже так багато написано, і не менш убивчу для літератури цензуру мовну, про яку чомусь написано не так уже й багато, — полягала, не в останню чергу, ще й у тому, що для художнього освоєння йому було «нарізано», як колгоспникові присадибних шість соток, не просто тематично обтяту, а принципово «анти-романну» реальність — ту, в якій герой був наперед біографічно внерухомлений — і виграти чи програти міг хіба що в битві за прописку…