Саме в таку модель трансмісії культури — через переємство «живим прикладом», «сократичним навчительством», через як завгодно тоненьку, аби лиш неперервну цівочку традиції, береженої й передаваної з покоління в покоління, — ЮШ, сам продукт «культури традиції», схоже, вірив непохитно (1996 року, подивившись виставу Харківського театру «Арабески», довго випитував у режисерки Світлани Олешко, «хто її вчив», — питання, якого вона, за її власним зізнанням у листі до мене, не відразу й зрозуміла: в пізніших, після ЮШ, поколіннях радянської інтеліґенції традиційний «культ учителів» різко занепав, і сучасному читачеві ЮШ вже може видатися дивним, як багато він при різних оказіях говорить про своїх учителів — і учнів! — і навіть на спогадах ставить присвяту: «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями»). Через те, бувши в мовознавстві de facto продовжувачем ідей Вс. Ганцова і Олени Курило (а в есеїстиці «хвильовістом-ваплітеянином» таки, нікуди не дінешся, «зеровської школи»!), своїми вчителями ЮШ незмінно називав значно менш яскравих од тих, розстріляних, Леоніда Булаховського й Олександра Білецького — тих, кого застав живими і з ким мав особисту дружбу. Але першою й найголовнішою Вчителькою в його житті, яка сформувала його духовно і культурно (пізніше, професійне формування в генезі особистости «лягає» на вже приготовану ціннісну матрицю!), була таки його мати, і ЮШ насамперед її витвір — плоть од плоті й дух од духа, — той, яким Варвара Медер-Шевельова заслужила собі на місце в пантеоні видатних українок XX століття.
І чи не з цієї самої «навчительної» обсесії ЮШ панькався й зі мною — ненав'язливо й непомітно «архівуючи» в «розумну дитину» (за його словами, хоч я була вже далеко не дитина!) насамперед те, що непіддатне й неохопне — ні університетськими лекційними курсами, ні писаними «не для дітей» і «для дітей» томами книг: «культурне повітря», зіткане з десятків, сотень дрібничок, кожна з яких, узята поодинці, могла бути цілком незначною, але кожна була «на своєму місці» й таким чином «будувала ієрархію». В травні 1992 року я на кілька днів приїхала до Нью-Йорка, і ЮШ порадив мені цим разом включити в «обов'язкову культурну програму» Колекцію Фріка (Frick Collection), — маленький, як на нью-йоркські масштаби, і дуже «європейський» за духом музей, на диво рідко згадуваний у путівниках:
— Там небагато речей, але всі першорядні.
На той час мій досвід зі світовими музеями був іще невеликий — я, за звичкою радянського варвара, ходила ще не «в музей», а «на експонати», і так пересувалась і по Фріковому, бездоганно стильному (в усьому, до останньої лілеї в городчику) особнячку: Рембрандт, Рібера — прекрасно, ага, от він який, Вермеєр, зовсім інше враження, ніж від репродукцій, а тут, значиться, Ґейнсборо, ні, цю епоху я вже не люблю, і всі ці французькі Пуссени мені теж нецікаві, і китайську порцеляну, як і все інше ужиткове, проминаємо, тощо… Я ще слабо здавала собі справу з «необструганости» власного погляду (який не через один десяток «першорядних» музеїв має пройти, щоб відшліфуватися!), проте в пам'яті згодом відклались, на диво, не порізнені враження від окремих полотен, як то звичайно буває після гігантських кошар на кшталт Метрополітан, Лувру чи Прадо, а таки загальна атмосфера місця — цілісний, досконалий образ старосвітської елеґантности а-ля Пруст, ніби я побувала «в гостях у Ґермантів», і послужлива підсвідомість на згадку про Фріка досі неголосно вмикає мені саундтреком щось із Равеля: ось це я й маю на увазі під «культурним повітрям».
То був, либонь, найнаочніший «урок першорядности», який я отримала від ЮШ. Це вже тепер, по упливі літ, можна його «деконструювати», можна говорити про те, що тільки «першорядне» має потенціал структурувати реальність, створювати довкруг себе відповідно організований духовний простір, задаючи, самою своєю присутністю, точку відліку на шкалі вартостей, — а звідти походить і «почуття ієрархії», на брак якого в українців так нарікав Є.Маланюк, а в буденнішому вимірі — відчуття стилю: варто збити цю «горішню планку», підмінивши першорядне друго- й третьорядним (як це зробив в Україні сталінізм) — і вся будівля, захитавшись, просяде й обернеться на купу руїн, із якою нові покоління вже не зможуть собі порадити… Саме про таку «втрату культури» ЮШ писав у «Здобутках і втратах української літератури» (див. ЗІНВ), і саме цього його уроку Україна не засвоїла й досі. Але ж не міг він відправити в Колекцію Фріка всю Спілку її письменників у повному складі…
Власне ті кілька місяців живого спілкування й вирішили долю цієї книжки. На той час, коли, в червні 1992-го, я повернулася в Україну, світ у моїй свідомості вже достатньо зменшився («глобалізувався»), щоб заокеанські друзі не відсувалися, як раніше, в інформаційне позасвіття, тільки-но приземлишся в Борисполі й тебе поглине рідна українська рутина. (Про інтернет тоді ще тільки ходили перші чутки, які здавалися фантастичними, а комп'ютер у мене з'явився щойно в 1994-му, але ментальна картина завжди змінюється раніше, ніж на це дозволяють технічні засоби). У вересні ЮШ приїздив до Києва — світ урухомився, географічні відстані більше не грали фатальної ролі… Десь невдовзі по його від'їзді вийшла друком моя «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», і з цим-то «докладом» («без доклада не входить», так і вийшло!) полетів із Києва до ЮШ і мій перший лист — «із кур'єром», як це нерідко робилося в роки пострадянського «розруху» (українська пошта тоді працювала препогано, пакунки губилися, листи активно «перлюструвалися» поштовими службовцями в пошуках вкладених доларових банкнот, але людські зв'язки були сильнішими за всі технічні перешкоди, і перед поїздкою за океан просто обдзвонювалося знайомих: завтра лечу до Нью-Йорка, чи вам нічого не треба переслати?…). Сталося це на початку жовтня — від першої нашої «зустрічі в Київському університеті» минуло, отже, два роки. «Зав'язка» була позаду, «інтродукція» поступово переходила в те, що ЮШ пізніше назвав «романом на дому».
Хоча тут також були свої «пороги». Але про них краще розкажуть уже самі листи.
Перш ніж звернутися до листів, іще кілька «виробничих» завваг. У цій вступній частині я старалась триматися шевельовської заповіді «не для дітей»: не перекладати іншомовних виразів, по змозі стримуватись від публіцистики, популяризаторських пасажів тощо. Подібним чином я спочатку була гадала коментувати й листи, але перші їх читачі від такої настанови мене хутко відрадили, переконавши, що вона неминуче звузить аудиторію книжки до все тієї самої «тисячі посвячених», і якщо вже коментувати, то якнайширше і найпопулярніше. Відтак «Листування» вийшло складеним із двох паралельних текстових потоків, які дуже різняться за рівнем «герметичности», і вибір «навігатора» між листами й коментарями в кожному конкретному випадку залишається за читачем.
І останнє. Найдраматичнішим відкриттям при підготуванні цієї книжки до друку стала для мене не хливкість власної пам'яті (як можна було сподіватись), а зникомість біжучої історії. Культура пам'яті в Україні, в силу відомих історичних констеляцій, традиційно була низькою, але в 1990-х, в умовах цілковитого ментального й інституційного хаосу, обвалилася геть уже катастрофічно. У багатьох випадках згадувані в наших листах події чи артефакти не залишили по собі жодного сліду ні в інтернеті, ні в Національній парламентській бібліотеці України, і якби не приватні архіви, тодішнє роззосереджено-кипуче суспільно-культурне життя, у вариві якого кшталтувалися вектори сьогодення, впору було б по-орвелівському вважати неіснуючим. Тож складаю сердечну дяку за все згадане та підняте, на моє прохання, з бібліотек і домашніх архівів людям, які були співучасниками тих процесів, а відтак, прямо чи опосередковано, й «дійовими особами» нашого з ЮШ «роману»: Оксані Радиш-Міяковській, Вірляні Ткач (Нью-Йорк), Аскольдові Мельничуку (Бостон), Леонідові Плющу (Бесеж, Франція), Лесеві Танюку, Неллі Корнієнко, Елеонорі Соловей, Миколі Рябчуку, Максимові Стрісі, Ірині Валявко, Віталію Михайловському (Київ), Ірині Волицькій (Львів) та Світлані Олешко (Харків). Спеціальна подяка виконавцеві заповіту Юрія Шевельова д-рові Теодору Костюку та співробітниці Бахметєвського архіву Колумбійського університету Катерині Давиденко (Нью-Йорк) за можливість доступу до моїх листів, які зберігаються в шевельовському архіві, а також Михайлові Найдану (Стейт-Коледж, Пенсільванія) і Володимиру Давиденку (Нью-Йорк) — за люб'язно надані фотоматеріали.