Підкреслюю: не релікт епохи, ні, Боже збав (реліктів, запилюжених, сварливих і жовчних, маємо доволі!), — а ж и в и й її свідок: той, хто ввесь вік живе на тій самій її хвилі, з якою так щасливо був збігся-зрезонував замолоду, — в своєму власному, питомому ритмі на 4/4. У теперішності живе — цілий час невситимо цікавий до всього, що вона з собою несе.
Так що в тому вірші я вгадала правильно: як написалося, так і сталося. Юрко не постарівся — він чесно зіграв (станцював!) своє життя за законами жанру, і саме його життя й стало найкращим його твором. Аж до останнього акорда, за який оплески він уже не почув (дуже добре пам'ятаю, як страшенно хотілося сказати йому «Браво!» — а вже не кому…): свою хворобу і своє вмирання він зумів приховати від оточення з мужністю, що потрясла всіх, хто його знав, чи не дужче од самого факту смерти. Така смерть теж є артефактом культури, не менше, ніж кілограми виданих книжок чи дисків, — з того ж розряду, що смерть римського гладіатора на арені або середньовічного лицаря на полі бою («гарно жив, гарно і вмерти зумів», за козацькою примовкою): за такою смертю можна вивчати стиль доби. Тут усе згідно з естетичним каноном: рок-н-рол — це квінтесенція joie de vivre, він за визначенням не може переходити в marche funèbre (згадаймо вбраного й загримованого під блазня присмертного Фредді Меркюрі в «The Show Must Go On!»), — і тому «справжнього рок-н-рольщика» не повинні бачити під крапельницею, посірілим од нападу болю чи полисілим од хіміотерапії, і чіплятися за життя в пошуках кращих лікарів, фондів, закордонних клінік і т. д. йому теж не пристало — хто грав своє життя з божественною легкістю, має з такою самою легкістю зачохлити інструмент і зійти зі сцени… І лишитися повік молодим і безсмертним (дивіться останні Юркові відео!): жвавим, легким на підйом, у чорних окулярах — як Збишек Цибульський у славетній сцені з «Попелу й діаманту»… Тільки коли в фіналі приберуть із кадру закривавлені простирадла, ми побачимо, чого коштувала героєві ця роль. (Що ви кажете, не встає? Мертвий? Не може бути!..)
Усім, хто намагається наслідувати Юрка Покальчука на рівні жестів, варто спочатку спитати себе: чи зможу я так умерти? Без ствердної відповіди всякий жест буде фальшивим — а значить, у кінцевому підсумку, непристойним. Тільки ствердна робить пристойним усе, із «сексом і наркотиками» включно. В кінці шляху на Фауста чекає спасіння.
Читач уже, напевно, помітив, що я кажу «Юрко» — не «Покаль», і не «Пако». Це з дому, маю право. Ми не були з ним близькими друзями, але в моєму житті він, без перебільшення, «був завжди», відколи себе пам'ятаю, — десь поруч або принаймні в полі зору, навіть якщо на паралельних орбітах. Таке рясне «мелькання впритул» упродовж сорока років є неомильною прикметою єдности середовища, а середовище — це не просто тусовка: це вже так званий «культурний шар», що вартує пильнішого вгляду. А що починалося все з Луцька — міста, де минули перші сім років мого життя й ціле Юркове доростання (дитинство, школа й інститут, повний «портрет митця замолоду»!), то варто тут укинути кілька слів і про середовище тамтешнє — розуміється, наскільки я годна уявити його собі з розповідей батьків та моїх власних дитячих вражень.
Щоправда, в «моєму» Луцьку — тому, який тривав до 1968 року (до Києва моїм батькам, після трьох років митарств, вдалося остаточно перебратись акурат за місяць перед празькими подіями), — Юрка вже не було: на той час він «далеко пішов», за чутками, вивчав арабську чи фарсі «десь у Ленінграді», тобто перетворився серед провінційних еліт на своєрідну міську легенду. А проте це ще було те саме місто його отроцтва й юности, яке, попри потужний натиск «совєтизації» (головно за рахунок «приїжджих» російську мову я вивчила у дворі від дітей військових, майже поспіль — корінних русаків), зберігало в життєвому укладі ще не остиглу пам'ять про свою «європейськість» — навіть на рівні побуту. Вдосвіта приходила молочниця — і під під'їздами новеньких «хрущовок» звечора виставлялися на лавочках бідони із записками-замовленнями (кому півлітра, кому літр) та насипаними на покришку грішми, паперовими й мідяками: вранці треба було спуститися й забрати «своє молоко», а теплий бублик з маком — українську версію круасану — купити з «булочної машини» на розі… Підлітки вечорами ходили гуляти «на замок», як і в ті часи, коли «предводителем дворянства» в місті був Петро Антонович Косач, — і звідкілясь «усі знали» (соціологічна достеменність такої вибірки в уяві малої дитини, розуміється, сумнівна, але я тут про середовище), що саме тут, у замку Любарта, колись відбувався з'їзд європейських монархів, який вирішив долю Європи: на сьогоднішню мірку, ми, отже, жили «в Брюсселі», чи принаймні «в Маастріхті», і щось від того в повітрі таки трималося… Сусідська Божена мала дядька й тітку в Польщі, звідти мені привезли польський буквар — «Elementarz», я вчилася читати латинкою: «То Ala. Ala ma psa». Мама шила собі сукні в тьоті Юзі з поставою англійської королеви — і потім іще не один рік зривала в них очі всім вуличним фотографам Києва: в Києві таких «тьоть Юзь» уже не було, таку саму бездоганну, «як улиту», стрункість ліній при позірній простоті дизайну я впізнала через багато років у примірочній паризького «Printemps». У моєму дитинстві це називалося «дриґом», і «дриґ» вважався ненабувним, як хист або врода: або є, або нема. Тьотя Юзя «мала дриґ». Юрко Покальчук «мав дриґ». «Приїжджі» ж, і взагалі «совєти», «дриґу» не мали…
Це важливий момент, і не лише для зрозуміння характеру Юркової харизми: на відміну від хисту чи вроди, «дриґ» є породженням не природи, а культури. Крім хисту, він обов'язково передбачає «стиль», «клас», те, що в більшості європейських мов окреслюється як «елеґантність» (у нас це слово, на жаль, безнадійно спрофановано скоробагацьким дискурсом модних бутіків, так що й заголовок роману Мюріель Барбері «L'éléegance du hérisson» уже виявляється практично неперекладним: «Елеґантна їжачиха» — це все-таки «про їжачиху», а не, як в ориґіналі, «про елеґантність», і ніхто по-українському не назве «елеґантним» бомжа чи старого хрона, хоча такі дуже навіть трапляються!), — передбачає, інакше кажучи, речі, які можуть існувати тільки в контексті певних культурних традицій. Головне — для «дриґу» потрібен д о с в і д с в о б о д и, в тому числі — свободи від страху втратити те, що маєш. Такий загальновизнаний arbiter elegantiarum, як Томазі ді Лампедуза, навіть уважав, що, тільки маючи за собою родинну історію поперемінних, як на гойдалці, банкрутств і піднесень у мінімум трьох поколіннях, людина повністю «розкріпачується» й досягає в ставленні до земних благ тієї «божественної легкости», з якої й починається справжня елегантність. Не беруся судити, чи і наскільки завдячував Юрко своїм «дриґом» таким «гойдалкам» (хоч у нього в родоводі якраз усе склалося цілком «за ді Лампедузою»: внук статського радника, «розжалуваного» в радянські професори, син екс-зе-ка, врешті вийшлого в «наукову еліту», хай би тільки й обласного рівня, і сам — вічний Колобок, що втікав од всякого фіксованого «соцстатусу», щойно його здобувши…), — але знаю одне: Луцьк 1950—1960-х був іще повен людей, які цілковито відповідали Лампедузівській «формулі елеґантности», — людей, які втратили все, що мали, не втративши при тому себе. Так що Юркові було в кого вчитися «божественної легкости».
Моїми няньками стабільно були «бабусі» (як тепер розумію, їм ледве добігало до шістдесятки!) з дипломами Карлового, Гейдельберзького та Віденського університетів, «дідусі» ходили з елеґантним ціпками (я досить довго вважала, що ціпок — це така чоловіча прикраса, а не банальний родич костура!) і носили жилети з кишеньками для годинників: у колишньому житті вони були лікарями, інженерами й адвокатами, майже всі встигли відвоювати своє «за Україну», а більшість і відсидіти, і тому переважно трималися непомітніше од бабусь — зливалися з пейзажем і «не відсвічували» (пам'ятаю, як мене водили до одного з них «у гості»: слава геніального дитячого лікаря перетривала його ґулаґівські роки, і він практикував приватно — «для своїх», за рекомендацією, — і ще одного — колишнього кандидата богослов'я, в юності закоханого в Лесю Українку: богослов любив грітися на сонечку коло клумби і просвітлено всміхався, усміхом Яна Гуса на ешафоті, коли діти військових, не інакше як поінформовані вдома батьками, підбігали поближче й наввипередки в нього плювали…). І так само «не відсвічував» і Покальчук-старший, що викладав на філфаці педінституту діалектологію й невтомно правив студентам байки «про все на світі» (згодом, у мої власні студентські роки в Київському університеті — останні «брєжнєвські», найтемніша ніч перед світанком! — я зустрічала серед викладачів, які пережили погром 1972-го, прихильників такої самої тактики — завзято баляндрасити, «вдавати блазня», щоб під тією машкарою могти вряди-годи вкинути з кафедри слово правди, вічна їм пам'ять і дяка!). І вже аж на початку 1990-х я довідалася від Юрка з Олегом, що їхній батько, як і мій дід, воював в армії УНР, потім був аспірантом Зерова, і одсидіти своє теж устиг — вдало, бо ще «першим покосом», по «справі СВУ», — а відтак, слід розуміти, мусив орієнтуватися в тому міському підліску «бабусь» і «дідусів» (серед яких могли бути ще його товариші по Луцькій гімназії царського часу!) непорівнянно ліпше од моїх молодих батьків — і сина провести через нього в 1940—1950-х зі значно ґрунтовнішим, ніж мої мене-дошколятку, ефектом впливу…