Увечері я познайомився з „патріотами". Вони обсіли навколо столу і крадькома поглядали на мене. Опріч Грохольскоґо та Ханенка, були тут брати Подгурські, Хорват і ще де — кілька чоловіка.
Хорват і один з Подгурських почали своєрідне інтерв'ю зі мною. Потім багато говорили про свої впливи в Європі й ссобливо в Польщі.
А все — ж були то надзвичайно оригінальні типи. Для них ніби-то і не було революції. По їхньому відбувся звичайний грабунок їхнії дібр, а тому "во ім'я вищої справедливости" все повинно бути їм повернено і селянство має бути покараним. Мене цікавили не так їх принціпи „вищої справедливости", як самий спосіб покарання українського селянина, якого гадали вжити оті архичорносотенці. Виявилося, що для того нема ніяких реальних можливостей, бо Антанта, за виразом Хорвата, „велика сволоч". Надії на інтервенцію посипалися. Але віра в свою правоту творить надію. І Хорвати вважали за найбільш доцільні почекати, поки більшовики самі розбіжаться, а нарід, похнюпивши голови, прийде просити „своїх панів" повернутися на Україну.
— Ми тут будемо сидіти. Сидітимемо і поглядатимемо на схід, де замісць залізниць, радіо, аеропланів, — будуть ходити валками чумаки та на великих шляхах гулятимуть розбишаки, побираючи податок з усякого, хто йде і хто їде. Отож і попросять нас: Ратуйте! — з патосом говорив Подгурський.
Найрозумнішим з них все-ж був Ханенко, що ніби-то зважав на факт революції, не любив згадувати про „вищу справедливість", а лише міркував, що можна реально відібрати від селян та робітників із того, що вони здобули за революції.
Решта „патріотів" робили вражіння маніяків. Розуміється, що свої наміри Ханенко маскував „державними інтересами".
Пізніше ця група „патріотів" стала осередком „союзу хліборобів України", що заснувався у Варшаві. В тому союзові переважали польські елементи. Вони таки справді малі добрі звязки з польськими державниками, бо коли треба було дістати візу на в'їзд до Польщі, або виїзду, чи полагодить якусь иншу справу, то через „хліборобів" це можна було швидче зробити, ніж з наказу самого Пілсудського[6].
Врешті і „хлібороби" обіцяли мені всяке співчуття зі свого боку. Я не вірив у щирість їхніх обіцянок, бо коли — б узяти всерйоз їхні запевнення, то мені ще тоді нічого не залишалося-б робити, опріч негайного виїзду в Радянські Держави для віддачи себе в роспорядження хоч би й не української, але Революційної влади.
Повів ще нас Зелінський до гостинниці „Брюль". Там садів Борис Савінков зі своїм штабом. Але-ж то таки дійсний ворог України! Як звичайно у таких випадках, він дуже гарно говорив та не договорював. Всі питання принціпового характеру на його думку повинні вирішитися не то в установчих зборах, не то в „свободно — избранных советах". Він мріяв про „третю Росію", що має простягтися від Карелії до Кабула, від Дунаю до Камчатки. Борису Савінкову допомагав його брат Віктор — гуляка хлопець. Там же крутився капітан Ресселевич та инші.
Савінков певно мав досить сердечні відносини з польським генштабом, тому що при нас разів кілька звонили туди по телефону. Мали силу мап з польського генштабу. Борис Савінков цікавився більше всього контактом всіх протибільшовицьких сил.
Я поставив питання про територіяльне розмежування сфер діятельности. Борис Савінков усякими способами намагався поминути це „несвоєчасне і дражливе" питання, та, нарешті, принціпово погодився на мою пропозицію, яка зводилася до того, що на Україні робимо лише ми — П.-П. Штаб… Розійшлися, запевняючи один одного у великій приязні.
Навантажившись усякими запевненнями про співчуття та допомогу, я вирушив до Тарнова. А по дорозі трапилася знову маленька оказія, що характеризує тодішні настрої деяких вищих офіцерів польської армії. Сиджу я собі в переділі першої класи. Згодом до переділу вступав польський генерал і, зиркнувши у мій бік, сідає коло вікна. Сидимо і мовчимо. Приходить кондуктор повірять білети. Подав генерал військовий документ подорожи. Такий же документ подаю і я. Генерал звертав увагу на мій документ. А тут неначе навмисне кондуктор тикав йому мого документа. На Документі помічено і „начальна команда військ польських". Певно генерал рішив, що мав справу з не аби-якою персоною, хоч я і вдягнутий був у цівільний костюм.
— Генерал-підпоручник, — рекомендується.
— Генрал-майор Полозов, — відповідаю російською мовою.
Генерал також починає по-російські:
— Дозвольте узнати, пан є росіянином?
6
В осени 1921 р. в Відні почала виходити газета „Україна — Ukraine" українською й французькою мовою. Ця газета лаяла більшовиків, Петлюру, Скоропадського, директорію — всіх. Де-яким емігрантським органам повелося дізнатися, що таємнича газета виходить на гроші польського генштабу, а редактором — видавцем її — є отой самий Хорват, голова „Союзу українських хліборобів римо-католиків". Опікшися на Тютюнику, Хорват переїхав до Відня, де за допомогою отамана Струка будував нову форму „польсько-української концепції" під французькою вивіскою.