А про внутрішній зміст „армії" й „війська" сам Тютюник говорить досить неприємні речі.
Чим же важливий для нас цей документ, цей акт обвинувачення?
По — перше, вони виявляють усю зрадницьку ролю українських патріотів, тих, хто задля визволення України від „московських окупантів" продавав її уже найсправжнісіньким окупантам — німецьким, французьким, румунським і польським імперіялістам. Як на фільмі кіно, в мемуарах Тютюника перед нами проходить ціла низка трагікомічних постатів, більшість яких згинуло без усякого сліду. Комічні по суті, по свойому змістові, вони були трагічними для України. Всі ці отамани, підотаман які, сидючи по польських шинках, складали звіти про свої славетні геройства на Україні, вони, ці опереткові, як і сам „уряд" У.Н.Р., герої, коли була можливість, вдиралися на території України, руйнували радгоспи та цукроварні, катували селян і робітників.
А чого варта постать самого Петлюри, отого „маніяка", який „в кожної баби з України питав: „Чи ждуть мене ще на Вкраїні?" Для характеристики недоробленого корснканця з Кобеляк, без трьох хвилин Мусоліні — мемуари Тютюника дають багато цікавого матеріялу.
Та не в тому головна вага їх. Роля польського генерального штабу, польського міністерства закордонних справ і таким чином — польського уряду виступає в мемуарах в досить огидливому вигляді.
Польський уряд, як уже зазначено, ввесь час запевняв нас, що жадних ворожих Радянській Україні петлюрівських організацій на терені Польщі нема — Тютюник росповідає і про міністерства в Тарнові і про петлюрівські представництва при дефензивах.
Польський уряд ввесь час перечив існування партизансько-повстанчого штабу — Тютюник доводить, що П.-П Штаб був організований за найближчою допомогою самого міністерства.
Не було більшої образи для польського уряду, як протести УСРР з приводу словесного „повстання" в жовтні-листопаді. А Тютюник в подробицях расповідає; як польський генштаб готував це повстання, як перевозилось людей і зброю, як агенти генштабу прискорювали перехід „повстанцями" кордону. Мало того, в мемуарах читаємо і про участь польських офіцерів в „повстанні", і про те, як потім нашвидку замазувалось сліди — аж до переіменування одного з офіцерів-учасників наскоку з Шоліна на Добровольського.
Тютюник росповідає ще і про те, як він писав для польського (тут не помилка! для польського, а не петлюрівського) міністерства закордонних справ проекти нот у відповідь на протести УСРР. Подібного в історії дипломатії ще не бувало.
Для того, щоб яскравіш підкреслити скандальну ролю польського уряду, ми в відповідних місцях мемуари перебили примітки з посилкою на ноти польського міністерства закордонних справ Скірмунта, який щиро й чесно (ну так і здається, що людина тобі дивиться у вічі ясним і світлим поглядом!) перечив те, про що тепер свідчить сам учасник подій.
В цьому розумінні мемуари Юрка Тютюнника дають ще більш цінний матеріал, ніж у тих місцях, де він говорить про Петлюру й петлюрят. І в мемуарах Тютюнника стільки разючих фактів і почуваєш в їх стільки одчайдушної одвертости що не маєш приводу мати хоч би який сумнів.
Так, мемуари — це акт обвинувачення і, повторюємо, не знати, хто з двох підсудних більш винний, кого більш мусить покарати суд історії.
Микола Любченко
Українське полонофільство (Замісць вступу)
Для політично-активного українського громадянства так звана польсько-українська концепція чи українське полонофільство було громом з ясного неба і залишається загадкою понині. Даремна праця шукати ідеологичних підстав чи обгрунтовання того полонофільства серед, хоч би й скупої української публіцистики новішої доби аж до самого часу, коли українське громадянство не стало перед фактом союзу: Петлюра — Пілсудський. Останні формально і фактично є головними персонажами тої історичної дії, що на наших очах її відограно вже на Правобережжі, дії, в якій, поза комічними ролями головних та чільних контрагентів невдалого польсько-українського союзу, так багато криваво-трагичного. Даремно шукатимемо причин того полонофільства і в сучасних настроях українських мас.
Були моменти, і ніхто того не заперечить, що навіть галичани вважали за краще для національних інтересів боротися проти представників старого російського шовінізму та націоналізму, який об'єднувався коло Денікина, ніж провадити негайну боротьбу з імперіялізмом польським. Таким моментом, історично доцільним і політично реальним, був момент рішення січовиків іти на Київ у листопаді 1918 р. для повалення федерації російсько-польсько-українських поміщиків. Тої федерації, що її підтримувала велика буржуазія всіх націй, що панувала на Україні, федерації, яка загрожувала зміцненням російського монархичного режиму, оборонцями котрого була всяка „доброволія", що її протегував Скоропадський. Вона загрожувала зміцненням поміщицького тягару над українським робітником та селянином та втратою всіх національних здобутків, що їх зроблено за час революції. Знаючи психологію чи краще психіку галичанина з його консервативно-провінціяльним способом думання навіть у питаннях, що торкаються цілої української нації, мені той січовицький рух на Київ, а власне рішення про нього раз-у-раз уявляється майже героїчним. Перед січовиками стала дилема: на Київ чи на Львів? Перемогла ідея на Київ. Перемогла в час, коли в Галичині вже почалися бої з поляками, коли рішалася доля Львова. Галичани-січовики відмовились від боротьби проти поляків та рушили на Київ.