Спостереження майора Війська польського Якова Войнаровського не надто приємні для польської сторони, яка напевно вже давно романтизувала боротьбу проти німецьких окупантів у ті пам'ятні вересневі дні. Нашим сусідам-полякам справді буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок нашої історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського), що дивом дійшли до нас — через 60 років після написання, із далекої Філадельфії. Їх надіслала колишня дружина Якова Войнаровського (Гальчевського) — Надія Которович, у родині якої й було збережено цей цінний рукопис.
Недоброзичливці України з польського табору можуть втішитися, адже бойовики Армії Крайової у березні 1943 року вбили, точніше закатували Якова Гальчевського, а могилу його на цвинтарі у Грубешові зрівняли із землею — незважаючи на те, що Гальчевський послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву. Так що поляки — хоч і незаслужено — все ж розрахувалися з Гальчевським сповна. Але луна його голосу дійшла до нас. Дай Боже, щоби слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського протистояння і посприяло нашим народам не повторювати більше помилок, якими завжди талановито користувалася імперська Москва.
Роман КОВАЛЬ
З воєнного нотатника
Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати — постійною службою в тій, чи иншій чужій армії тримати наших старшин у "формі" модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР.
Між іншим, у Польщі перебувало найбільше українських військовиків — старшин і козаків. Це тому, що колишні "союзники"-комбатанти заключили сепаратно договір із большевицькою Москвою, а цілу Українську армію, в листопаді 1920 року, у складі семи дивізій піхоти і однієї дивізії кінноти, обеззброїли та інтернували за дротами. З бігом часу наші військовики різними способами виходили з-за дротів, їхали по цілій Європі — то вчитись, то шукати шматка хліба.
Довго еміграційні українські чинники обговорювали з поляками справу прийняття наших старшин до польської армії як контрактників. Поляки дали засадничу згоду на прийняття 250 наших офіцерів і зажадали лист тієї кількості. В першій півсотні старшин і я фігурував на листі, як Української армії полковник, до польської армії як майор.
У Війську польськомуПриймали поляки наших офіцерів партіями по 8 — 10 чоловік кожного року до різних родів зброї. Першу таку партію було прийнято, здається, в 1927 році.
Мене викликали до Варшави в серпні 1930 р. підписати контракт. Зі здивуванням я побачив у контракті, що мене приймають не майором, а лише капітаном до піхоти. Запитав, чому така зміна, коли инші, навіть підполковники адміністративної служби приймаються майорами? Поляки сказали, що то не від них залежить, а від українців.
Звернувся я в цій справі до генерала Сальського, військового міністра УНР. Він сказав, що дійсно Симон Петлюра наказав мене вписати майором, але, на його (Сальського) думку, мені, як повстанцеві-партизанові, буде "важко" в штабовій ранзі польської регулярної армії. Тому генерал Сальський сам вписав мене капітаном.
Амбіція моя була подражнена. Не стало Головного Отамана, який конечно хотів, щоб я був у війську та навіть закінчив Військову академію, то тепер треба погодитись із тим, що зробив генерал Сальський. Я міг, безумовно, відмовитись від вступу до війська, та иншої ради не було. Подумавши, я згодився бути капітаном. Добре, думаю собі, пізнаю все від фундаментів у війську, а вчитись теоретично і практично й так зможу. Може, в ранзі капітана скорше до Військової академії потраплю.
1 вересня 1930 року я був зарахований до 67-го полку піхоти на Помор'ї в м. Бродниці. Теоретично, щоб не показатись перед поляками ляїком, я протягом року, перед вступом до війська, перестудіював всі "регуляміни" і добру сотню різних інструкцій. Докладно запізнався з тактикою та військовою літературою, яка тоді була на полицях книгарень чи періодично виходила в Польщі з друкарень. У той спосіб, по-перше, я вчив польську мову, по-друге, ввійшов до полку з добрим запасом військового знання.