В касарнях панує надзвичайний рух. Входжу до касина… (Вже) є кілька старшин із поважним виразом облич. Поступово заля наповнюється. Входить офіцер "моб" — капітан Отоманський зі своїм заступником, капітаном Баумгартом. Вже є і командир полку, підполковник Кумунецький, але багатьох старшин ще бракує. Настрій серед (старшин) поважний, а деякі почуваються нервово. Командир полку жде ще на спізнення хвилин 15, розмовляє цілком вільно, з деякими старшинами пробує навіть жартувати. Це мені сподобалось.
Нарешті офіцери зібралися — за винятком трьох підпоручників. Чую як шепочуть молоді старшини, що неприсутні, певно, є в місцевім кабаре, або міцно після випивки заснули. Командир полку подає до відома, що оголошується мобілізація полку. Година "А" починається від 5 год. ранку. Від тієї години все мусить відбуватись згідно з картотеками "моб". Далі підполковник відчитує мобілізаційні призначення всіх старшин. Вони в багатьох випадках відмінні від донинішніх. Я маю приділ до запасового осередку в м. Ржешов. До осередка поїду з першим і другим заступниками командира полку, офіцером "моб", офіцером із господарчих питань, теслею і цілою кадрою школи підхорунжих 4-ї ДП[7] із комендантом — майором Краєвським.
Перед своїм виїздом я маю обняти провідництво над 108-ю поборовою комісією для коней і обозу. Власного воєнного обозу наш полк не мав. Не мали його всі полки в цілій Польщі. Одержую від командира полку наказ зголоситись по скриню до мобілізаційного офіцера. Там є всі причандали, течки і субтечки, інструкції і матеріал для знакування коней та возів.
(Досі) від мене, як українця, все "мобове" ховалося. Тепер я мушу автоматично виконувати складну мобілізаційну процедуру в правдивій мобілізації! Беру в руки від мобілізаційного офіцера орієнтаційну інструкцію і переглядаю її. Бачу, що дам раду з цією скомплікованою мудрістю.
Старшини після отримання приділів, виходять. Командир полку обговорює зі своїм II-м заступником — кватермістром, майором Вроною евакуацію полку, актів і всякого рухового майна, що залишалося. Про евакуацію старшинських і підстаршинських родин ні слова не було сказано, щоб "не підривати бойового духу кадри". А зрештою, пощо? І так за кілька тижнів будемо в Берліні парадувати!.. Взагалі, ніхто з владу маючих не проймався тим, що німецько-польський кордон від Бродниці не є повних 2–3 (?) км на північ. Всі мали велике переконання, що по кількох днях ми будемо в Кеніґсберґу…
Пунктуально, о 5-й год. ранку, починаю свою працю в поборовій комісії. У фільварку "Вапно", де мала бути моя 108-а комісія, я застав вже лікаря-ветеринара, але уповноважені від громад та поліція (ще) не прибули. О 9-й год. починають прибувати перші власники з кіньми, возами і упряжжю. З них визначаю уповноважених-річознавців.
Два писарі сідають при станах. Учу їх, як виконувати функції. Своїм солдатам, які мають транспортувати до полку коні і вози, даю завдання пильнувати порядку. Прийняті фурманки відсилаю партіями по 50 до полку.
Ветеринар і визначені мною уповноважені члени комісії виявляють характеристичну тенденцію найнижче оцінити прийнятих коней і вози, бо, як кажуть, йде тут про добро для Польщі. Я сам підвищую ціни. Добро Польщі вимагає також відповідного відношення до її горожан.
Коли до столу комісії підходили господарі чи дідичі-німці, то голови оцінщиків автоматично нахилялися до мене і шепотіли: "То шваб, пане майоре, тжеба му забраць вшисткє конє!"[8]. Відповідаю моїм інформаторам, що польська держава є спільним добром всіх (її) горожан і тому треба нам бути безінтересовими.
Між іншим, я зауважив, що селяни-поморяни на загал охоче давали для держави вози з кіньми й упряжжю. Але цікаво, що дідичі-поляки, які за дуже малі гроші набули фільварки в 1919–1920 роках від стероризованих німців, були незадоволені. Вони нарікали на комісію, гнівались на мене, що дешево оцінюю їхні руді, покалічені хабети… Свої кращі коні всі залишили в стайнях. Щось шляхта скупа стала. Не ті, мовляв, часи, щоб шляхтич виставив своїм коштом регімент гусарів!
До год. 22.00 я закінчив працю… Був голодний, як і всі члени комісії. Власник "Вапна" не запросив навіть на обід. Я послав солдата, щоб купив у місті для мене й для голодних членів комісії хліба і до хліба. Ввечері я забрав свою скриню і повернувся до штабу полку. Що тут робилось протягом дня, як мундирували резервістів та як їх розділювали, не бачив. Знаю, що в першім дні мобілізації зголосилося не дуже багато резервістів.
Додому повернувся по півночі. Дружина з синком спокійно спали. Домашній спокій напровадив мене на думку, що ситуація не є грізна. Та хоча б яка була, то мене вже ніщо не здивує. Дружина має віру в мене і знає, що у відповідний момент вона з сином буде забезпечена. Зрештою, вона почувалась відважною і опанованою козачкою. Крім того, не літають ще німецькі бомбовики, не гудуть гармати. Тому і я ліг, щоб відпочити по важкому дневі…