— І більше тут нічого не написано? — розчаровано запитав Сеня.
— А тобі мало?.. І так, знаєш, скільки таємниць треба розгадати?!
Юлька з сумнівом похитала головою.
— Самі не розгадаємо! Треба Колі про все розповісти! Він розумний!..
— Правильно! — підтримав її Вася, ховаючи листок з заповітом за пазуху.
Раптом Юлька схопила Васю за руку.
— Голос! Ти чуєш?..
Діти прислухались. Справді, від трьох в’язів чувся протяжний голос. Не можна було розібрати, що він говорив. Але кілька слів повторювалось. Вася не витерпів і підбіг до старого в’яза. Слова почулися виразніше. Вони линули десь згори.
— Повертайтеся додому! Повертайтеся додому! — повторив голос. Тепер ці слова розібрали і Юлька і Сеня.
Діти принишкли.
— Знову квіточка? — прошепотів Сеня.
— Може, й квіточка! — відповів Вася. — Голос чути зверху… Значить, треба йти додому. Ну, хлопці, розповісти про все в школі — нізащо не повірять!..
— А не повірять! — згодилася Юлька.
— Ну, пішли… А то справді не встигнемо до ночі. Та й їсти хочеться, кишки до спини прилипли… і хмари чорні, буде гроза…
Ще раз поглянувши з жалем на печеру, на крони столітніх в’язів, на прозорий струмінь Бездонної криниці, діти рушили назад.
ТРЯСОВИНА
Мандрівники минули калиновий гай, болото і знову вступили в дрімучий ліс. Витягаючи з волосся та одежі реп’яхи і колючки, Сеня і Юлька йшли за Васею, який впевнено крокував по стежині.
— Через годину будемо дома, — заявив Вася.
Але минуло близько години, а зарослі ставали все густішими. Крім сосни і ялини, з’явились дуби, берези, осики і дикі груші. Крони дерев угорі майже зовсім закрили небо, і внизу, серед густих кущів терну, глоду та шипшини, було темно, як після заходу сонця.
Діти зупинились, розгублено оглядаючись.
— Стежки нема, — обізвався Сеня. — Ми, мабуть, не туди йдемо… Щось не те…
— «Не те»… — перекривив Вася. — Сам бачу, що не те! Ми збилися з дороги! Кудись треба повертати. А куди?..
Тепер уже йшли сумно, з похнюпленими головами. Все густішими ставали кущі. Вася нишком оглядався навколо, щоб товариші не помітили. Він давно зрозумів, що вони не втраплять додому, бо зовсім заблудилися. В небі з’явилися темні хмари, закрили сонце і не можна було розібрати, де схід, а де захід.
Сеня почав сопіти носом. Це в нього означало хвилювання. Юля смикнула його за куртку.
— Нічого сопіти! Теж мені піонер! Заблудилися і виблудимося!..
— І нічого не заблудилися, — одрізав Вася, втомлено зупиняючись коло велетенського дуба.
— Ну, ти мені не говори, — миролюбно перервала його Юлька. — Я добре бачу…
— Боятись нічого, — несподівано бадьоро вкинув слово Сеня. — Цей ліс тягнеться в ширину всього на сорок кілометрів. Пам’ятаєш, дід Левко говорив! Куди-небудь та вийдемо…
— От спасибі! — іронічно скривився Вася. — Зовсім заспокоїв…
Вгорі раптово пролетів вихор, рвучко сколихнув верховіття дерев. Ліс зашумів тривожно, загрозливо. Стало темно, небо затягнулось грізною чорно-синьою хмарою. Десь далеко прокотився грім.
— Ой як цікаво, — застрибала Юлька, плетучи в долоні. — Гроза в лісі!..
Сеня знизав плечима.
— Ось як прополоще тебе до кісток, тоді будеш радіти!
— Треба знайти захист, — рішуче сказав Вася. — Нас, мабуть, будуть розшукувати. Переждемо грозу! Потім, може, й самі виберемося…
І він швидко закрокував уперед. Інші, не сперечаючись, поплелися за ним.
Впали перші великі краплі дощу і залопотіли по спинах мандрівників. Трава навколо і листя дерев заблищали в присмерковому освітленні. Діти, щулячись, побігли під захист великого крислатого дуба, який стояв недалеко від них. Його віти поки що не пропускали води, і під стовбуром було сухо.
— Що ж тепер будемо робити? — запитала Юлька.
— Не пропадемо, запевнив Вася. — Дід уже нас шукає, це точно!
— Їсти хо… — не вимовляючи слова від холоду, озвався Сеня. Юлька ковтнула слину.
— Може, ти ще що-небудь «хо»? — обурився Вася. — Мовчав би вже краще! Раз тонкошкірий — не треба ходити в подорожі!
Сеня винувато шморгнув носом і замовк. Розмову дітей перервав сліпучий зигзаг блискавки, який спалахнув прямо над головою. В ту ж мить оглушливо загуркотів страшний грім. Юлька затулила пальцями вуха, хлопці заплющили від страху очі. Стало зовсім темно, дощ перетворився на зливу. Здавалося, що з неба ллється ціла ріка, а серед її течії блискавично проносяться золоті в’юни-риби, з тріском розтинаючи воду.