От і зараз Анна знову ставить плями, найбільше їй хотілося б побачити забруднені місця на оболонці Софі. Однак та створена з матеріалу, який якнайкраще захищений від проникнення бруду. До нього бруд не пристає.
Ще один невеличкий приклад. Анні чотирнадцять років. Вона, гола, сидить на підлозі із розведеними ногами і за допомогою старого дзеркальця і леза для гоління намагається позбавити себе цноти, щоб позбутися шкірки, яка начебто там внизу виросла. Не маючи анатомічних знань, вона помилково розрізає промежину і та сильно кровоточить.
Коли Анна виходить зі смердючої шкільної вбиральні, на неї лавиною накочується білосніжна Софі і ховає її під собою.
— Зайдеш до мене пополудні?
— О'кей.
Анна завзято силкується, одначе не здобувається ні на кров (як колись), ні на чорнила, ні на малиновий сік, ні на блювотиння.
Софі, ледь торкаючись землі, випурхує повз неї надвір. Де світло. Настільки світло, що Софі не виділяється на цьому тлі і безслідно зникає.
Батько Ганса Зешіа був членом робітничого руху, і його вбили на Драбині смерти в Майутгаузені. Світло призахідного сонця, яке немовби ніколи й не бачило таких речей, відбивається у вікнах на Кохґассе, засліплюючи дужче за пряме сонячне світло. Перед могутністю природи доводиться заплющувати очі. Аби не осліпнути. Мешканці мають навички у заплющуванні очей.
Навпроти — невеличка крамниця з товарами для плетіння і шиття. На маленьких, сплетених гачком серветках на прилавку лежать різнобарвні нитки, мотки вовни, гострі голки. Ганс, зворушений предметами побуту, жваво заходить у комунальну будівлю, де живе разом з мамою. Він тупо дивиться крізь стару жінку і її доньку (на обох чорні робочі халати), які обслуговують надомниць. Гансова мама теж надомниця. У своєму занедбаному помешканні вона, певна річ, за гроші, надписує на конвертах адреси.
Картопля, помаранчі і банани з фруктово-овочевої крамниці також мають натуральний вигляд. «Анна з Рай-нером Гарантовано порівняли б їх із чимось, що їм знайоме із штучного і несправжнього поетичного мистецтва, — зарозуміло гадає Гапс. — Мені природа значно ближча, я живу, тримаючи руку на пульсі часу. Я впускаю її у себе і випускаю її назовні». На Ляудонґассе скрегоче «п'ятий» трамвай, ненадовго замовкаючи на зупинці, потім біля хлібної крамниці. «Я ще не зшсутий мистецтвом і літературою», — думає Ганс.
Мама теж дивиться на відбиті дзеркальні полиски призахідного сонця. В її голові і серці засіла соціл-демократія, яка часто розчаровувала її. Не можна, щоб це траплялося частіше, інакше вона спробує, як там у комуністів.
— Звідки в тебе цей пуловер, Гансе? Вартість такої вовни (кашеміру) значно перевищує наш домашній бюджет.
Мати підпалює ниточку і по смороду розпізнає справжню вовну. Ганс, повернувшись додому із «Еліон-Уніон», де він навчається на електромонтера силових установок, зразу ж повідомляє, що пуловера отримав у подарунок від своєї подружки Софі, в якої багаті батьки. І все ж таки він — чоловік, а вона — лишень жінка. Так воно й лишиться, про це він вже подбає.
— Якщо так триватиме і далі, ти, сам цього не помічаючи, станеш зрадником робітничої справи, — каже мама. Ганс виходить на кухню, в єдине з усіх приміщень, яке опалюється, і наливає собі молока, щоб могти й надалі багато займатися спортом. Він спить у крихітному кабінеті, мама — в холодній вітальні.
— Нафіг робітничий клас, хай живе рок-н-рол.
— Це клас, до якого ти належиш.
— Сподіваюся, вже недовго, бо я хочу стати вчителем фізкультури, а може, хто його знає, кимось значнішим.
У цю мить натовп робітничого люду із щойно прибулого «п'ятого» трамвая розсіюється по бокових вуличках, умить оживають затхлі сходові клітки, матері родин кидаються до дверей, зустрічати своїх годувальників. Вихоплюють у них потерті портфелі, злиденне начиння, термоси; а в кращих сім'ях — течки для паперів разом з газетами, недоїденими хрумкими ковбасками, промасленими паперами тощо. На ноги натягують подерті домашні шкарпетки, в яких іце не так давно ходили на роботу. Всім відомо, що таке економія, якщо й не кожен змушений до цього. Не можна ж завжди купувати нові речі, коли ще є старі. Діти, які першими отримали ляпасів, пронизливо горланять. «Карлі сьогодні гуляти більше не піде, ні і ще раз ні». У скверику за рогом гасають по траві собаки і гидять потроху то тут, то там. Інваліди війни, які в ті часи ще оживляли вуличну картину, зацікавлено спостерігають за собаками і згадують той час, коли у ворожих чужоземних країнах вони були чогось варті, не те що тепер.