Як большевики могли називати себе революціонерами раніше, маючи в своєму розумінні на це оправдання, так зараз, не тільки з нашого погляду (бо наш погляд від початку був однаковий), але й зі свойого — вони контрреволюціонери. Справжніми соціяльними революціонерами є ми, та й не тільки революціонерами, не тільки людьми майбутнього, ні! Ми вже були! Ми є і ми ще прийдемо! Ми революціонери, але ми й традиціоналісти, ми за світлим минулим, ми його зберігачі й продовжувачі! Ми вічні в минулому й ми вічні в майбутньому. Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. Тоді ми й революціонери, ми й консерватисти! Ми й творці вартостей для сучасного. Тому ми будівничі, тому ми й ті, що руйнують усе лихе, бо той, що будує, мусить руйнувати!
Ми руйнуємо весь сьогоднішній соціяльний лад — в ім’я свойого національно-справедливого, ново-солідаристичного.
2.
Те, що національна революція є водночас соціальною, означає, що вона створює відношення до матеріальних та духових вартостей українців усіх верств та кожного зокрема в площині рівного права користуватися ними та справедливого їх розподілу, який заключається в тому, що кожний має однакові умови для творчости. Висліди тієї творчости та кількість здобутків уже залежать від кожного зокрема — з тим же, що кількість досягнених матеріальних вартостей не може перейти означеної горішньої границі на саме індивідуальне користування, як теж ступінь-величина долішньої границі — не можуть бути нижчими за встановлені державою. Досягнення та їх кількість залежні від творчости людини, але ця творчість є стисло визначена національними рамками та національною ідеєю, яка з тієї творчости промінює й її мотивує.
Соціяльна справедливість означає не задоволення всіх егоїстичних забаганок одиниці, але створення ладу, який видвигає відносні суспільні верстви, які наймогутніше скріплюють націю, та задовольняє їхні життєві потреби в такій мірі, як цього вимагає ріст цілости, суворе, тверде життя, але — якраз життя, а не животіння! Зараз цими верствами є найширші маси українського населення. Отже соціяльна справедливість вимагає задоволення всіх розумних потреб найширших мас, подавляючої більшости населення.
Тому ми проти ліберал-капіталізму, який задовольняє зчаста вимоги населення, капіталістів, не раз вимоги гедоністичні. Алеж соціял-комунізм відкигає власне, ті вимоги більшости, маси! — скаже хтось. Навряд. Він тільки фраза-обман. Чому? Соціял-комунізм у теорії хоче зрівняти всіх людей, лінивих з трудолюбивими, чесних з підлими, розумних, ініціятивних з недотепами, безвольними. На практиці він створив бюрократичну буржуазію отих усіх поганячів, керівників колхозів, совхозів, фабричних заводів і т. п. , і знову — меншість кар’єристів та чужинців, передусім москалів чи запроданців — експлуатує більшість, маси, бо живе з їхньої творчости, з їхньої праці,
Москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей.
Лібералістичний капіталізм у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині є окупантським продуктом для поневолення й визиску наших багатих земель.
Наймана праця, якої ми є противниками, є вислідом окупантських соціяльних настроїв. Ми не знаємо наймитів! Ми знаємо вільних та гордих людей праці! Ми не знаємо насильної, “примусової” праці, а працю вільну! Примус праці — це ненависть праці!
Ми видвигаємо любов до праці, працю — як сенс життя, як стихію життя, як честь, як радість життя. Тільки лінюх “мусить” працювати. Героїчна людина хоче працювати, бо без праці не може жити! Примушувати треба до праці лінивих людей, український загал цього примусу не потребує, бо він сам хоче працювати, але теж прагне вільно розпоряджатися продуктами своєї праці.
Отже вільна праця і вільне депонування продуктами власної праці. А не як у підмосковській українській землі або під Польщею чи під іншими, де брак варстату праці (Польща та інші), чи (як московський державно-бюрократичний) всі продукти на нашій не своїй землі (колгосп і обезвласнення українця-продуцента) йдуть у руки московського окупанта, (в Польщі — польського; через приватні руки польських промисловців чи поміщиків і колоністів), а українських працюючих людей продуктами ними ж створеними з їх праці, з їх землі, левину частину загарбуючи в свої московсько-експлуататорські нетрі.
Ми проти ліберал-капіталізму й проти комунізму. Ми за лад людей праці, за лад солідарности всіх продукуючих українців, за рівність усіх при життєвому старті, за створення кожному українцеві однакових обставин для праці, але нерівномірність при осягах, бо той, хто краще, більше, з запалом та любов’ю працює, здобуде більше і йому належиться більше за того, хто менше й з неохотою працює. Не всі люди є добрі, не всі є працьовиті, тому не однакові, не всі є рівні.