Коньяк мені не смакує, але я п'ю. З нудьги, з невдоволення, від злості. Я — суцільне протиріччя. Побита пика вимагає помсти, логіка заперечує її. Боротьба затятості проти розуму. Що робити? І в коньяку не знаходжу відповіді.
Стукають. Неохоче підводжуся.
— Прошу!
У двері зазирає матінка Геберт.
— До вас прийшли, пане доктор.
Елен і Франк. Волосся Елен кольором змагається з букетом чудових гвоздик, Франк тягне невеличку скриньку. Сопучи, ставить її біля софи.
— Salve[8]! — вітається, утираючи спітнілого лоба. — Заскочили поглянути, чи зрослася твоя голівонька.
Стурбовано дивляться на мене. Відчуваю, що опинився в центрі уваги, і це мені не подобається.
— Щиро дякую, — кажу, непомітно заштовхуючи склянку з коньяком ногою під софу. — Хіба з таким твердолобим, як я, щось може скоїтися?
Задоволений Франк заводить мову про чудові якості дубової деревини. Елен критично озирається довкола.
— В тебе зайняті всі вази?
У вазах і досі стирчать троянди, призначені Поллі.
— Повикидай їх геть! Не хочу їх більше бачити!
Та Елен не викидає квіти, вона так вдало розподіляє їх, що вивільняється одна ваза.
Тим часом Франк нахиляється, розгортає папір, дістає скриньку і кладе мені на коліна.
— Для підтримки здоров'ячка! — каже він, підморгуючи.
Похмуро розглядаю скриньку. Якщо вірити написам, то вона містить такі запаси марлі, пластирів та цілющої мазі, що їх би вистачило першій-ліпшій лікарні на цілий місяць.
— Франку, — кажу погрозливо, не знаючи, чи лаятися, чи реготати, — знущаєшся з інваліда?
— Нізащо не ризикнув би, пане адвокат. Зазирніть лишень, що там.
Відкидаю кришку — мені аж заціпило: у скриньці, дбайливо запаковані, лежать вісім пляшок мартіні.
— Трохи медикаментів, — бурмоче Франк, вдаючи байдужого.
— Дітки, — кажу розчулено, — ви збожеволіли. Вісім пляшок, квіти…
— Не думай, що все від нас, — глузує Франк. — Від мене особисто ти дістанеш не більше, як півпляшки.
— А решта від кого.
— Від Елен, Буллі, Карла, Фелікса…
— Це п'ять. А ще три?
Елен і Франк перезираються, трохи ніяковіють.
— Від Поллі… — зрештою каже Франк; вираз його пики цілком серйозний. Елен ствердно киває, але брехня надто відверта. Від Поллі мені більше нічого чекати. З учорашнього вечора їжачка не існує.
Я витягую п'ять пляшок і зачиняю скриньку.
— Решту можеш забрати собі, — кажу Франку. — Роби з ними все, що заманеться.
Франк спантеличений.
— Лексе, ти…
— Щось сталося між тобою і Поллі? — цікавиться Елен. Ні, вона теж не здатна брехати, її виказує голос.
— Анічогісінько. Крім того, що я стомився і хочу спати.
Натяк прозорий. Мені шкода, бо ж обидва вони, особливо вона, не заслужили такого, але мені все остогидло. Нічого не хочу більше слухати, ані бачити. Хочу залишитися на самоті із своїми ранами, плекати їх, насолоджуватися ними.
— Шкода, — каже Франк, — тим більше, що в Елен є для тебе цікава пропозиція.
Дивлюся на нього з недовірою.
— Що саме?
— Невеличка прогулянка.
Заперечливо махаю рукою.
— Досить з мене отих прогулянок! І хіба тобі не треба до «Едему»?
— Цього тижня я на ранковій зміні, — відповідає Елен.
— От і чудово, — кажу, — є Франкові компанія. Я ж справді дуже втомився.
Вони знову перезираються. Франк знизує плечима. Та Елен не складає зброї.
— Ти мусиш познайомитися з паном Хойслером. Я вже зателефонувала йому. Чекає на нас за півгодини.
— Хто ж він такий?
— Пан Хойслер — архітектор. Один з тих трьох, що минулої суботи були запрошені до директора міської слідчої в'язниці.
Дивлюся на неї спантеличено. Хоч і не без цікавості. Та знову згадую Поллі.
— Ні, — бурмочу, — не хочу більше цим займатися. Все це безглуздя.
Ставлю скриньку на підлогу і приношу своїх мавпочок.
— Ось… Вони здобули спокій. Те саме, чого я зараз бажаю.
— Після того, що вони вчинили з тобою нинішньої ночі, — мовить Франк, — тебе неважко зрозуміти. Але…
— Стусани ще не головне… Справа не в них.
— А в чому ж?
— Та нічого.
Елен бере мені з рук статуетку і зневажливо роздивляється її.
— Ти нічого не помічаєш?
— Ні. Що тут такого?
— Це ж — мавпи… — Вона очікувально дивиться на мене.
Немов відро крижаної води вихлюпнули на мене. З-під софи видобуваю свою склянку. Коньяк став теплим, тепер він взагалі не має ніякого смаку. Вірніше, пахне милом. З огидою відштовхую склянку. Франк скупо всміхається.