— Харашо, — сказав голос і від’єднався.
Уляна подивилася на телефон і лише тепер зметикувала, хто це міг бути.
В очікуванні проминуло ще понад півгодини. Дорога вже зовсім спустіла, коли на обрії з’явилися вогники зустрічної машини. Наблизившись, вона стишила хід, а потім несподівано розвернулася через обидві смуги і зупинилася біла Уляниного «Ланоса». Двері відчинилися, і з салону вийшов він, сьогоднішній рятівник. Видобув колеса з багажника і поклав їх на землю:
— Одне зробили, а вторе геть розбите. Мабуть, на яму наїхали. Запаску поставлю.
І тоді Уляна остаточно переконалася чий то був дзвоник.
— Дякую, — сказала вона.
А він уже знов порався біля домкратів. Слава Богу, Уляна згадала, що запаска у багажнику на дні, і поки він займався переднім колесом, розвантажила решту сумок, щоб звільнити доступ.
Побачивши це, чоловік задоволено гмукнув, видобув запаску і на її місце акуратно припасував розтрощене колесо. А Уляна по одній повернула сумки на місце.
Нарешті справу було закінчено. Рятівник склав домкрат і поклав його до багажника.
— У вас водички не буде? Руки помить.
— Буде, звісно, буде, — одразу заметушилася Уляна. Добре, що воду, яку брали на цвинтар, всю не використали, бо умивання там було суто ритуальним. Мило знайшлося тут-таки.
Уляна зливала на руки, а він милив їх, і ще раз змивав, і знову милив. Вона очей не могла відірвати від цих рук, жилавих і трохи сухуватих, але зладнаних міцно та надійно. Потім подала рушника, якого завбачливо видобула з бардачка.
— Спасибі, — сказав він, витираючись.
— Це я вам дякую, — Уляна зробила рух до салону, де лежала її сумочка. — Скільки…
Він подивився на неї так, що язик просто задерев’янів.
— Я ж не сервіс. Я ж просто чело… тобто людина. А люди повинні допомагати друг другу.
— Ну а бензин? Монтаж? Хоч повернути…
Він посміхнувся, і обличчя раптом втратило свою сухість:
— Я непогано заробляю. І можу собі позволить.
Уляна посміхнулася назустріч:
— Це тому що моряк?
І тут він вже відверто засміявся:
— Уляночка, моряки зараз такі люди, шо сначала будуть пів дня заключать контракт на спасательні роботи і без цього пальцем не пошевелят.
— Контракт на рятувальні роботи?
— Конєшно. А ви як думали? Бізнес.
Вона розгубилася, звісно, не від несподіваного прагматизму буцімто романтичної морської професії, а від того, що ще не зустрічала у своєму житті випадків такої щирої та безкорисливої допомоги.
— Ну, може, я чимось зможу вам віддячити? Наприклад, у якійсь судовій справі. Я юрист і, кажуть, непоганий.
— Юрист? — він несподівано зацікавлено звів брову. — А це уже інтересно. То єсть цікаво. У мене тут проблемка з наніматєлєм.
— Тоді запишіть мій телефон, — Уляна зраділа, що зможе чимось віддячити цьому доброму генію.
— У мене єсть ваш телефон, — знову посміхнувся він. — Ну, щасливого путі. Акуратно їдьте, бо запаски нема.
— Дякую, — сказала вона і раптом зрозуміла, що навіть не знає, як його звати. — Пробачте, а як ваше ім’я? — запитала практично вже у спину.
— Степан, — відповів він, зупинившись. — Степан Шагута.
— Шагута? Степан?
Святослав Ліщинський ляснув по плечу неголеного молодика у вицвілому польському мундурі. Обганяючи на вузькому хіднику, той не дуже ґречно допоміг собі плечем, проте обернувся на мить, щоб буркнути «перепрошую», і цієї миті вистачило, щоб бути упізнаним.
Почувши власне ім’я, жовнір остаточно зупинився і теж придивився уважніше:
— Святко?
Святослав, безперечно, значно більше нагадував себе колишнього, бо цивільний одяг, чисто голене обличчя та охайна зачіска краще асоціюються зі старими-добрими гімназійними часами. Репетиторство, що ним займався останнім часом Ліщинський, диктувало певні вимоги до зовнішності, аби слугувати учням зразком для наслідування, а у батьків викликати довіру та симпатію.
Старі приятелі ще кілька секунд дивилися один на одного, ніби боялися помилитися, а потім обійнялися просто посеред вулиці, викликавши невдоволення мешканців Бережан, які мусили тулитися до стін, обминаючи нестриманих у проявах старої гімназійної приязні молодиків.
Не можна сказати, що набережну Золотої Липи у центрі міста було аж так зайнято транспортом, але патріархальні звички не дозволяли перехожим виходити на проїжджу частину попри те, що лад у містечку істотно покоригували совіцькі солдати, які у вересні 1939 року змінили тут польських жовнєжів, а тоді й совслужащі, що з’явилися слідом у жовтні. Сірі люди, — так, не змовляючись, називали прибульців зі сходу галичани, — а з ними і червоноармійці нахабно простували дорогами, неохоче відступаючи хіба під дією добірних матюгів з кабіни вантажівки чи салону якогось з нечисленних легковиків. Місцеві ж візники оглядисто пропускали нахабних прибульців, а трапивши на жваву ділянку, намагалися якнайшвидше її проминути.
Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:
— Мундуж польський?
— А… — махнув рукою той. — Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А тоді посортували — українців на один рахунок, а поляків — на інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшину — до Лукенвальде. А таких, як я, трохи потримали, тоді уневиннили і домів. Дяка Богові, я лише капралєм був. А ти як?
— Та так, — розвів руками Святослав. — Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся… Точніше втік. — Він щиро засміявся.
— Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору зі старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй…
— А чого ми на дорозі стоїмо? — спохопився раптом Ліщинський. — У тебе ж певно, із грошима так само, як і колись?
— Ще гірше.
— То я пригощу?
За старою гімназійною звичкою хлопці, не змовляючись, попрямували за ріг до пекарні Недзюлки, що колись слугувала учням надійним сховком від професорських очей.
Ще не так давно ці двоє були однокашниками утраквістичного, тобто двомовного, українсько-польського відділення «Ц» бережанської гімназії. На подив усім, бурсацький махабунда Степан Шагута та міщанин, акуратист і відмінник Святослав Ліщинський ще зі смаркунів стали великими приятелями.
Перші шість років учнівства дует був нерозлучним — разом гуляли Бережанським замком, а чи то живописними стежками побіля Раю. Пліч-о-пліч чубилися з польськими бурсаками-однокашниками. Спільно захопилися, як тут казали, «копаним м’ячем» — записалися до української футбольної команди «Лисоня», де на початках подавали м’ячі та доглядали поле, за яке правив шмат левади обіч дороги на Потутори, виділений спортсменам патріотичною сільською громадою — а хіба ми гірші за ляхів? Знов-таки билися з однолітками — уболівальниками польських «Гарцежа» чи «Стшельца». На поле вийшли, коли «Лисоня» вже грала у новоствореній Лізі Східних областей — Святослав став у воротях, а Степан обійняв позицію на правому фланзі атаки.
Коли обом виповнилося по шістнадцять, захоплення футболом відсунув значно нагальніший і знов-таки спільний інтерес — хлопці почали вчащати до парку над Золотою Липою, де шпацірували юні бережанські панночки. Однак напередодні переходу у старші — ліцейні — класи сталася катастрофа: ім’я Степана знайшли у вилучених під час ревізії бурси списках «Пласту». Це був самісінький розпал пацифікації, коли гімназистам дозволялося бути лише польськими гарцежами, і аж ніяк не українськими пластунами.
Треба сказати, що по забороні «Пласту» гімназисти-українці не кинули звички триматися купи і активно організовувати власне позагімназійне життя. Тільки тепер це мало присмак конспірації. Спортивне товариство «Сокіл» правило за офіційне прикриття, і саме під приводом спортивно-оздоровчих прогулянок гімназисти ризикували виходити до гори Лисоні, щоб упорядкувати могили та вшанувати загиблих січових стрільців. І раптом виявилося, що Степан у цій справі зайшов значно далі за приятеля і потайки вступив до забороненого «Пласту».